Вітер не переставав скиглити і щось нашіптувати Рукові на вуха, а хлопець уперто йшов далі, відчайдушно намагаючись його не слухати, тимчасом як туман своїми пасмами, мов пальцями, гладив, пестив йому обличчя та кучму.
— Брр! — здригнувся Рук. — Це таки й справді жахливе, жахливе місце!
— Тримайся, Руку, — підбадьорив Живчик. — І дивись, чи не завидніє скеля.
Рук напружував зір, намагаючись розгледіти щось за густими скрутнями імли. Але пласка кам’яна пустеля попереду слалася немов кудись у безмір.
— Ось хай-но розступиться туман, — сказав Живчик. — А він таки розступиться, бодай на мить, але тієї миті стане, щоб узріти нашу мету.
Живчик усе йшов і йшов уперед, не зупиняючись. Вітер свистів у вухах, і, здавалося, то якісь чудні голоси хихочуть і глузують з нього.
Йдучи слідом за капітаном, спотикаючись і намагаючись утримати свого невеличкого небесного човна, що крутився-вертівся під лобовим вітром, Рук міг тільки молитися, щоб Живчик не схибив. Ще густіший туман налетів, заслав очі, напхався у вуха.
— Чи всі вже тут? — гукнув Живчик через плече.
— Ве! — водно відповіли блукай-бурмила. — «Всі при купі!»
Час від часу налітали дужі вихори, вдаряючи Рукові в обличчя і збиваючи його з ніг.
Тоді він падав на камінь, міцно тримаючись за швартівну мотузку, і чекав, поки перевихорить. Останній вихор розігна мряковиння, і Рук мигцем, здавалося, уздрів сам навислий над безоднею Світокрай. Та за мить пасма знов зімкнулися, і він знов поринув у білу сліпоту, мов у якесь неосяжне більмо.
— Я нічогісінько не бачу! — злякано вигукнув він.
— Усе гаразд, Руку, — заспокоїв його Живчик. — Покладись на мене!
А тоді мла знов порідшала, і Рук удруге вздрів отого стрімчака на краю суходолу. Далеко вдалині бовваніла немовби подоба якоїсь потвори. Знов зімкнулися млисті пасма, і Рук згубив її з очей.
— Ви бачили її, капітане? — схвильовано запитав він. — Тамту скелю!
— Еге ж, бачив, — підтвердив Живчик, проте в голосі його звучала якась чудна нотка. — Але я не побачив «Небесного гарцівника».
Вони поплуганилися знов, долаючи пориви вітру та крутняву туманних пасом, силкуючись прозирнути вперед далі, ніж на два кроки.
— Ох, мене вже, мабуть, надовго не стане! — простогнав Рук, борючись із непокірним «Грозовим шершнем». Та й Живчик горбився, і виглядав геть виснаженим, а вкруг нього тупцяли, жалісно щулячись, блукай-бурмила.
— Кількахвилинна зупинка! — перекрикуючи завивання вітру, оголосив Живчик.
Блукай-бурмила обступили Рука та старого капітана небесних піратів, заслоняючи їх від шквалистого вітру. Рук тремтів і мав вельми жалюгідний вигляд. Якби принаймні ці глузливі голоси помовкли, тоді хоч голова б щось кумекала…
— Нам капут, еге ж, капітане? — пробелькотав він. А Живчик мовби його й не чув. Він дивився просто вперед. Вітер на мить угамувався, туман покотився далі.
— Глянь! — тільки й мовив капітан небесних піратів.
І тут Рук побачив: просто над їхніми головами нависав такий здоровецький небесний корабель, якого йому ще зроду не випадало бачити. Сама тільки носова його частина, бита негодами та ярими січами, була з двадцять «Грозових шершнів» завбільшки; його порубаний, подовбаний корпус виглядав не меншим за нижньомістову харчівню, а щогла вганялася в небо, мов величезний стовбур залізного дерева. Товстелезний якірний ланцюг тягся до чорної скелі, чия темна маса захищала корабля з підвітряного боку.
— Який-бо він величавий! — видихнув Рук і тут-таки похитав головою, вражений прикрою думкою. Хоч би як утішно було власноруч створити дерев’яного небесного човна, але «Грозовий шершень», — подумалось йому, — у підметки не годиться «Небесному гарцівникові»! Так звана Друга Доба повітроплавання, предмет особливих гордощів Лицарів-Бібліотекарів, була звичайнісінькою тінню того, що існувало до неї. Ох, скільки, скільки-бо всього втрачено…
— Ворушися, хлопче! — звернувся до нього Живчик. — Нам так ніколиться, що аж-аж-аж! Треба борше покинути це кляте місце! Візьми-но свого небесного човна і піднімись на борт «Небесного гарцівника». Скинь униз мотузяні драбини, аби ми могли видряпатися на борт. Хутчій! Поки вітер не розходився знову.
Рук квапливо сів на «Грозового шершня» і знявся у повітря. Ось він уже порівнявся з обшарпаною балюстрадою бака могутнього корабля. Прив’язавши «Грозового шершня» до щогли, Рук зіскочив на чардака. Тремтячими пальцями розв’язав скручені мотузяні драбини і спустив їх додолу. Відразу ж блукай-бурмила подерлися на борт; останній заліз нарешті й сам Живчик. Опинившись на своєму кораблі, старий капітан небесних піратів упав навколішки і поцілував чардака.