Майор Гріг, що сидів із своєю гладкою жінкою на верхньому східці, підвівся і застебнув свій сюртук.
— Малий пропав? – вигукнув він. – Я обшукаю все місто.
Його жінка ніколи не дозволяла йому ввечері виходити з дому. Але тепер вона мовила баритоном:
— Іди, Людовік! Хто бачить горе матері і не поспішає на допомогу, у того кам'яне серце.
— Дай мені якихось тридцять або… шістдесят центів, моя мила, – сказав майор. – Діти, загубившись, іноді заходять дуже далеко. Може, мені доведеться їхати трамваєм.
Старий Денні – з великої кімнати у двір на четвертому поверсі, – який сидів на нижньому східці і при світлі вуличного ліхтаря читав газету, перегорнув сторінку, дочитуючи статтю про страйк теслярів. Місіс Мерфі репетувала, звертаючись до місяця:
— О-о, де мій Майк, ради господа бога, де ж мій маленький синочок?
— Коли ви його востаннє бачили? – спитав старий Денні, зазираючи одним оком у замітку про спілку будівельників.
— Ой, – голосила місіс Мерфі, – може, вчора, а може, чотири години тому. Не знаю. Але ж його нема, нема мого маленького синочка Майка. Ще сьогодні вранці він грався на тротуарі, чи це було в середу? Я така заклопотана, що важко все запам'ятати. Але я обшукала будинок від горища до підвалів, і ніде його нема. О-о, ради господа бога…
Мовчазне, похмуре, величезне місто завжди витримувало нападки своїх ганьбителів. Вони кажуть, що місто холодне, як залізо, що в його грудях нема ні краплі жалості; вони порівнюють його вулиці з дикими лісами, з пустелями вистиглої лави. Але під твердим панциром краба можна знайти смачне й соковите м'ясо. Можливо, інше порівняння звучало б тут краще. Проте ніхто не повинен сприймати це як образу. Ми не назвали б крабом того, хто не має добрих, великих клешень.
Ніяке лихо не вражає просте людське серце більше, ніж втрата дитини. Дитячі ноженята такі непевні й слабенькі, а дороги – незнані і такі круті.
Майор Гріг хутко звернув за ріг і, пройшовши трохи вулицею, заглянув у ресторанчик Біллі.
— Дайте-но мені чарочку горілки, – сказав він офіціантові. –Чи не бачили ви такого кривоногого мурзатого чортеняти років шести, воно десь тут заблукало?
На східцях містер Тумі, як і раніше, тримав міс Пурді за руку.
— Подумати тільки про це миле дитятко! – мовила міс Пурді. – Воно загубило свою мамусю і, може, попало вже під ковані копита коней, коли ті мчать галопом. О, який жах!
— І справді, – погодився містер Тумі, потискуючи їй руку. – Може, піти й мені та пошукати його?
— Треба було б, – сказала міс Пурді. – Але ж, господи, ви, містер Тумі, такий запальний, такий сміливий і відчайдушний, що коли з вами трапиться якесь лихо, тоді ж…
Старий Денні, водячи пальцем по рядках, читав про угоду, досягнуту з допомогою арбітражної комісії.
На другому поверсі містер і місіс Мак-Каскі підійшли до вікна, щоб віддихатись. Містер Мак-Каскі зігнутим пальцем зчищав із своєї жилетки тушковану ріпу, а його дружина витирала сльози на очах, бо туди попала сіль із смаженої свинини. Почувши внизу зойки, вони висунули голови у вікно.
— Пропав маленький Майк, – тихо сказала місіс Мак-Каскі, – такий хороший пустунчик, красивий, мов янголятко!
— Зник хлопчина? – озвався містер Мак-Каскі, перехиляючись через підвіконня. – Це зовсім погано. Діти – то інша річ. Якби це пропала жінка, я б і слова не сказав, без них багато спокійніше жити.
Не звертаючи уваги на цю шпильку, місіс Мак-Каскі поклала чоловікові руку на плече.
— Джоне, – мовила вона сентиментально, – загубився синок місіс Мерфі. Загубився в такому великому місті. Йому було всього шість років. Джоне, це ж і нашому було б стільки, якби він народився шість років тому.
— Але ж не народився, – сказав містер Мак-Каскі, дотримуючись фактів.
— А якби народився, Джоне, яке горе спіткало б нас сьогодні ввечері. Наш малий Філан заблудився в цьому місті чи, може, його вкрали!
— Дурниці ти верзеш, – відповів містер Мак-Каскі. – Ми назвали б його Пат, на честь мого старого у Кентрімі.
— Брешеш! – без гніву озвалася місіс Мак-Каскі. – Мій брат був вартий десяти дюжин твоїх болотяників Мак-Каскі. На його честь ми й назвали б хлопчика. – Вона перехилилась через підвіконня і дивилась на метушню внизу.
— Джоне, – сказала ніжно місіс Мак-Каскі, – вибач, я погарячкувала.
— Це правда, – відповів чоловік, – пудинг був гарячий. А за ним одразу ще гарячіша ріпа й кава! Таки й справді гаряча вечеря.
Місіс Мак-Каскі поклала свою руку на руку чоловіка і погладила його шершаву долоню.
— Ти чуєш, як побивається бідна місіс Мерфі, – сказала вона. – Просто жах, коли дитина загубиться в такому великому місті. Якби це трапилося з нашим маленьким Філаном, моє серце не витримало б.
Містер Мак-Каскі незграбно вивільнив свою руку, але відразу обняв жінку за плечі.
— Воно, звісно, дурниці, – промовив він грубувато, – але й для мене це було б як гострий ніж у серце, якби нашого малого… Пата викрали або ще щось із ним трапилось. Тільки ж у нас ніколи не було дітей. Часом я поводжуся з тобою погано і грубо, Джуді. То ти забудь про це.
Вони вдвох перехилились у вікно, стежачи за драмою, що розгорталася внизу.
Довго вони так сиділи. Натовп хвилювався на тротуарі, люди штовхалися, запитували, наповнювали вулицю пустопорожніми чутками та припущеннями. Місіс Мерфі була в тому натовпі наче велика пухка гора, по якій спливав цілий водоспад сліз. Гінці з'являлись і йшли геть.
Раптом шум голосів і гамір перед пансіоном стали гучніші.
— Що там таке, Джуді? – спитав Мак-Каскі.
— Це голос місіс Мерфі, – озвалась його дружина, прислухаючись. – Каже, що знайшла Майка у себе в кімнаті під ліжком, спав за сувоєм старого лінолеуму.
Містер Мак-Каскі зареготав.
— Оце тобі твій Філан, – насмішкувато вигукнув він. – Хай йому чорт! Пат ніколи не втнув би такої штуки. Коли б хлопця, якого у нас нема, вкрали або ж він десь зник, дідько з ним, хай би його звали Філан і хай би він ховався під ліжком, як погане щеня.
Місіс Мак-Каскі важко підвелась і попрямувала до буфета – куточки її рота опустилися.
Коли натовп розійшовся, полісмен Клірі знову з'явився з-за рогу. Здивовано глянув на вікна квартири Мак-Каскі, звідки, як і раніше, чути було брязкіт тарілок, каструль та іншого кухонного начиння. Полісмен Клірі витягнув з кишені годинника.
— Щоб я не зійшов з цього місця! – вигукнув він. – За моїм годинником Джон Мак-Каскі з дружиною б'ються вже годину з чвертю. Хазяйка важча від нього, мабуть, фунтів на сорок. Боже, додай йому сили!
Полісмен Клірі знову завернув за ріг.
Старий Денні згорнув газету і мерщій рушив на ґанок, бо місіс Мерфі саме збиралася замикати двері на ніч.
Кімната на горищі
Спочатку місіс Паркер показує вам квартиру з кабінетом та приймальнею. Не наважуючись перервати її, ви слухаєте, як вона описує вигоди цієї квартири і високі достоїнства джентльмена, котрий жив у ній цілих вісім років. Нарешті знаходите в собі сили і, заїкаючись, признаєтеся, що ви не лікар і не дантист. Місіс Паркер сприймає це ваше признання так, що ви назавжди перестаєте поважати своїх батьків, які не дали вам професії, відповідної до кабінету і приймальної місіс Паркер.
Потім ви піднімаєтесь по сходах і вже на другому поверсі оглядаєте квартиру вікнами у двір за вісім доларів на тиждень. Пояснення, які дає місіс Паркер на другому поверсі, переконують вас, що ці кімнати варті всіх дванадцяти доларів – стільки й платив за них містер Тузенберрі, поки не виїхав у Флоріду доглядати апельсинову плантацію свого брата поблизу Палм-Біч, де проводить кожну зиму і місіс Мак-Інтайр, яка живе у двох кімнатах з вікнами на вулицю, з окремою ванною. Ви все це слухаєте, а проте зрештою набираєтесь мужності пробелькотіти, що хотіли б подивитися щось іще дешевше.