Він підвівся і почав ходити по кімнаті. Туди-сюди. Його важкі кроки спричинили скрип і хрускіт чогось під дошками підлоги.
Мругальський показав на кубик пам’яті із записами.
– Ця дівчина не знає латини, але вона викрикує слова та фрази, вжиті християнським письменником Мінуціаном. І ці слова вживає лише він… Більше ніхто, розумієте?
– І що? – перебив його Стець. – Актори також можуть чудово вимовляти речення іноземною мовою, якщо тільки хтось підкаже їм, як вимовляти окремі літери… Вони вчать їх напам’ять і повторюють, як папуги…
– Так, дійсно, — відповів філолог. – Але вони повинні бачити ці літери, чи не так?
– Правда.
– А ця дівчина їх ніколи не бачила… Вона говорила те, чого ніколи не бачила, розумієте?
– Як це: не бачила? – Стець широко розплющив очі.
– Не могла бачити. Єдина праця Мінуціана Про природу демонів стала відома науковому світу рік тому, розумієте? Ось коли її відкрили. Тим часом ваша таємнича особа розмовляла мінуціанською мовою шість років тому. Я повторюю! Його трактат знайшли рік тому!
Стець мовчав.
– У неї вступив дух Мінуціана? – він злегка посміхнувся.
– Тут нема з чого сміятися, – відповів Мругальський. – Усі джерела, які пишуть про Мінуціана, в один голос стверджують, що він був одержимий дияволом і говорив диявольською мовою. Може, вустами твоєї таємничої постаті через Мінуціана говорив диявол?
Настала тиша.
– Ви бачите інше пояснення? – запитав старий. – Людина, яку вважають одержимою, викрикує слова, використані багато століть тому письменником, який також вважався одержимим… Це так звичайно, нормально? З можливістю наукового пояснення? Серйозно, пан не бачить тут місця для демона?
Він довго мовчав, ніби щось розмірковуючи, потім оголосив:
– Одного разу до мене прийшли три преторіанці, розумієш? Це було на Сильвестра, не останнього, а ще до того... Я ж кажу... вони виглядали грізно. Як клеврети Сеяна[15]. Вони витягли мене з дому і намагалися затягнути до машини. Дорогою шепотілися між собою, що їдуть на станцію Кринично.
– Що?! – здивувався Стець. - Як це?! Але ж вони вас не забрали?
– Не забрали, дійсно, – усміхнувся професор. – Вони навіть не вийшли з блоку. Дорогу їм перегородили місцеві жителі. Вони заступилися за мене. Чужинцям категорично заборонили викрадати свого.
– Чому?! – не міг заспокоїтися доктор.
– Не знаю. Мабуть, я їм там для чогось був потрібен. У всякому разі, це не має значення! Більше я про це не думав.
Він із задоволенням подивився на Стеця.
– Даруйте, будь ласка, балакучість старого викладача. Але останнім часом мені насправді не було з ким поговорити.
***
Я закінчив роман в Антоніні, о 18:52 27 червня 2024 року..
Післямова
Анахронізм — це одна з технічних помилок, що порушують нарратив, головна мета якого — принаймні так я це бачу — привернути увагу читача чи глядача до цікавої історії. У цьому сенсі анахронізм — це непотрібна затримка і відволікання для читача, який замість того, щоб слідкувати за історією, зупиняється і задається питанням, чи міг справді існувати даний об’єкт або ситуація, представлена йому автором, у той час, коли відбувалися дії, чи вони скоріше підходять для пізніших епох.
Є анахронізми, помітні з першого ж погляду – навмисні (наприклад, використання мобільного телефону та сучасного лімузина Chrysler у виставі Театру Телебачення 2018 року під назвою "Мок", тоді як дія мого роману, який став основою для екранізації п’єси, дія відбувається в 1913 році) і випадкова, що є наслідком незнання (у романі "Голем", дія якого відбувається в 1920 році, я піддав Еберхарда Мока тортурам електричним струмом, що вперше застосували в 1938 році). Це модернізація минулого.
Але може бути, що модернізується не минуле, а майбутнє. Така помилка пояснюється не необізнаністю автора, а його нездатністю передбачити. Жодним чином не применшуючи футуристичної проникливості Станіслава Лема, слід визнати, що він також допускав такі помилки. Наприклад, у міні-романі "Футурологічний конгрес" він пише:
"(...) я запустив тривожну сигналізацію в аеропортах Бангкока, Афін і в самій Кострикані [на виходах, обладнаних металодетекторами – М.К.], чому я не зміг вчасно запобігти, тому що у мене шість металевих (амальгамних) пломб". *.
Цей роман був опублікований в 1970 році і описує події, що відбулися в 2039 році**. Видатний польський письменник не припускав, що через сімдесят років після написання цієї книжки амальгамові пломби вже залишаться пережитком минулого (такими вони є вже сьогодні, у 2024 році). Коментарем цього типу літературних проблем слугуватиме вислів Едмунда Внука-Ліпінського:
15
Лу́цій Е́лій Сея́н (20 р. до н. е. — 31 р. н.е.) — політичний діяч ранньої Римської імперії, військовик, консул 31 року.