– Так, – відповів Віташек, став біля дверей і вхопився за ручку. – Усі вони виступали або мали намір виступати без штучного інтелекту. Пане комісаре, мені справді треба йти...
– Вам відомо щось більше про обставини будь-якого з цих вбивств? Якісь чутки? Щось таке, чого я не знайду в офіційних поліцейських документах? Будь-які дискримінаційні повідомлення? Будь ласка, пане Матеуш!
Менеджер натиснув на ручку дверей.
– Є дещо, про що я б ніколи не свідчив, щоб мене не звинуватили в расизмі, – сказав він рішучим тоном. – Я розповім вам про цього пана по дорозі на дах. За однієї умови. Пан зайде зі мною у вітальню і пояснить моїй дружині, чому так довго мене затримував.
Я погодився. Ми рушили.
– Я не знаю імені ґвалтівника та вбивці Наталії Підгребеннюк. Його дані утримуються в секреті, щоб не викликати расистських коментарів у ЗМІ. Проте я знаю від сестри Наталії, Марти, як його звали. На гематомахіях і порномахіях, де він був сольним оповідачем у перервах між численними перебуваннями у в'язницях... Негритянський Кат. Так про нього казали…
Голова йшла обертом, ніби я збирався за мить подивитися на місто з великої висоти.
Ця новина була варта того, щоб зустрітися з розлюченою пані Віташек.
***
Вийшовши з палацу при вулиці Траугутта — всупереч своїм звичаям — я замовив автон. Мені було треба швидко переговорити з Камілем Скриптором, можливо, кожна хвилина мала значення.
Я хотів його попередити. Щось йому загрожувало.
Поїздка на Ольташин, адже саме там жив письменник, мало тривати близько тридцяти хвилин. Помічник Мастіфа зв’язався з ним і наказав йому чекати мене під загрозою штрафу.
Коли транспортний засіб зашипів і рушив, я затонував його вікна. Не хотілося дивитися на місто під дощем, який раптово почався. Я вважав за краще зануритися в думки.
Я багато знав про Негритянського Ката. Його справжнє ім'я було Кевін Нкубе, а в актах він виступав під літерою "N". Багато років тому, будучи сімнадцятирічним учнем, під час уроку логотехніки він встромив ніж у серце свого друга Френка Чаковского. Так, це був той самий Кевін, який позначив початок і кінець моєї поліцейської кар'єри. Після вбивства районний суд, в якому тоді ще засідали люди, визнав хлопця, як я вже неодноразово писав, жертвою інтернет-маніпуляцій. Згодом Нкубе потрапив до виправної школи, а після відбуття покарання та багатьох вражаючих кримінальних подвигів опинився у щойно відкритій краківській в’язниці в районі Скавіна.
Це було все, що я знав про нього, тому що загальноєвропейське законодавство позбавило мене доступу до будь-якої подальшої інформації про Кевіна. У Берліні, столиці нашого федерального панства, був прийнятий закон, який заборонив розголошувати "делікатні дані", як їх називали. Ці заборони, зазвичай, включали етнічну приналежність, расу та сексуальну орієнтацію. Поліцейські та спецслужби, природно, отримували такі дані миттєво, але тільки якщо цього вимагало благо слідства і вони подавали відповідну заяву до державної Комісії з Протидії Дискримінації.
Тим часом я, все ще безкомпромісно полюючи на інтернет-демона, не міг послатися на будь-яке розслідування, оскільки справа про вбивство Френка Чаковского Кевіном Нкубе була вже давно завершена. Незважаючи на це, я звернувся до в’язниці на вулиці Лановій за інформацією про темношкірого в’язня, вважаючи, що розмови, які він вів у своїй камері – звісно, там усе записано – підкажуть якісь нові нитки у розслідуванні.
Однак тюремне начальство відмовило мені на підставі Загальноєвропейського акту про вразливі дані, а Мастіф і не подумав надсилати офіційний запит на Монтелупі щодо моєї справи. Він уже вважав, що це розслідування є доказом моєї одержимості і що я повинен сам звернутися до психіатра.
Аж до сьогоднішньої розмови з Віташеком я більше нічого не знав про Нкубе, крім того, що два роки тому він покінчив життя самогубством за ґратами, і інформація про його смерть, яку законодавець не вважає конфіденційною, одразу потрапила до бази даних поліції.
Все це виглядало похмуро і загадково. Так ось, за останні кілька років було вбито чотирьох досвідчених логомахів, а тридцять років тому було вбито логомаха in spe[8], старшокласника Чаковського. Два вбивства скоїв один і той самий чоловік - Кевін Нкубе. Після першого вбивства він звинуватив у цьому таємничого інтернет-спокусника, і суд частково повірив йому та призначив м’який вирок. Потім, після вбивства логомахіні Наталії Підгребеннюк, "Технофеміда" – не враховуючи, як мені здається, тих же обґрунтувань – винесла більш суворий, безжальний вирок. Ці два вбивства, скоєні Негритянським Катом, також нагадували спосіб дії Давида Анджеяка, який — очевидно божевільний — як Нкубе, або принаймні так здавалося, діяв під впливом якогось таємничого Інтернет-божества, чию славу він проповідував.