Світло прожектора змінилося з білого на червоний. За спиною нарратора залунала гуркотлива музика.
Віташек зручно відкинувся на спинку крісла.
Він вартий своїх грошей.
Адміністратор і сам був вражений тим, що чекав продовження історії, яку, що там не казати, дуже добре знав.
Квітень 2079.
Підготовка д-ра Стеця до виступу
П'ятнадцятиповерхівка на розі вулиць Стшегомської та Будзишинської виглядала похмуро – особливо на холодному поривчастому квітневому вітрі, який свистів на її архітектурних вигинах і ворушив облуплену фарбу на фасадах. Він також грюкав вікнами, в яких осколки скла посміхалися, мов загострені підпиляні зуби африканських воїнів і шаманів, що було останньою модою серед мешканців бетонних мікрорайонів.
Від колишніх закладів послуг на першому поверсі тягнуло слабким запахом гару. На стінах, за дверними рамами, обпаленими сигаретами, була видна плутанина графіті. В ній виділялися окремі гасла та заклики, зроблені люмінесцентним спреєм – важливі та гнівні, бо були позначені знаками оклику.
Однак їхній зміст залишався загадкою для доктора Стеця. Каракулі були написані незнайомими літерами чи ієрогліфами. Так, він міг спробувати обробити текст за допомогою транселя, але не очікував особливого від результатів такого аналізу. Напевно, будуть якісь погрози, якісь зізнання, якісь нецензурні слова – просто марна трата часу.
Стець підійшов до брами житлового будинку, заґратованої і вкритої павутинням кольорів. Він подивився на приклеєну до неї записку з написом польською мовою, який нагадував орендарям, що безкоштовна вода тут є доступною лише вранці.
Відразу ж за дверима стояли троє молодих чоловіків – один білий, двоє чорних, усі вони були кремезними й носили джалабії з цехінами. В долонях тримали плоскі фони. Їхні погляди стрілили на Стеця з-під головних уборів - куфій. В поглядах було все, окрім доброти.
– Не ризикуй, лєбєго, не ризикуй тут, – сказав білий, і трансель висвітив інформацію, що мова повідомлення це російський діалект із Киргизстану.
"Лєбєга" не мав наміру запитувати, чому його так назвали. Він не зрозумів цього слова, як і його трансель, який навів його в оригінальній редакції.
Не дочекався дізнатися і те, в чому буде полягати цей ризик. Він уже збирався відступити, подзвонити співбесіднику й попросити його спуститися, як раптом двері ліфта відчинилися і з них вийшла темношкіра молода жінка, до того ж дуже повна. Закутавшись у паранджу, вона штовхала коляску. З-за сітки її очі виблискували цікавістю. Напевно, такі централси, як Стець, рідко бували тут.
Він вирішив скористатися моментом її несподіваної появи. Привітно посміхнувся жінці та чоловікам, на їхнє велике здивування. Пройшов повз них, увійшов у темряву брами і відчинив двері ліфта, перш ніж ті встигли зачинитися. Він також бачив, як один із мусульман забрав у жінки коляску, і всі четверо вийшли з воріт.
Стець полегшено зітхнув. Присутність жінки змусила навколишню ауру незвичайності та небажання розсіятися, як туман. Це змусило прибульця сприймати цих людей лише як громаду сусідів, а не, як раніше, як потенційних нападників.
Можливо, слова цього киргиза були зовсім не погрозою, а попередженням, що йшло від щирого
серця? Не будемо демонізувати блокерсів.
На чотирнадцятому поверсі ліфт зупинився. Стець вийшов і роззирнувся. По коридору тяглися ряди квартир. Більше він не міг бачити, бо віконне скло на сходах було забризкане чимось зеленим і блокувало доступ денному світлу.
На щастя, тут світилася лампочка на довгому дроті. У сутінках її слабке сяйво охопило старі дитячі коляски, якісь картонні коробки, взуття, що тут і там стояло під дверима, і навіть купу ремонтного щебеню, нагромаджену біля останньої квартири. Тут же, на металевих дверях, була велика табличка з написом Cave canem[2].