— Прийшла пора, мамо! Не місце мені в Геброні! Господь мене кличе. Не затримуй мене!
І стільки було переконливости у Єгоханановім тоні, що Елісебі аж мурашки пройшли по спині. То справді вже не був син, а вибранець і назорей, що, може, вже й тепер розмовляє з Єдиним! І, притягши Єгоханана до порогу, сіли обоє, як не сиділи вже разом від давніх часів. Ця близькість, може остання близькість рівної з рівним, зворушила Елісебину душу. І негадано перед синовою уявою розвинувся сувій подружнього життя матері, такого бідного на зовнішні події і такого переповненого напруженим очікуванням. Довгі роки бездітности, мабуть, роки кари за якісь великі гріхи їхні або й цілого роду перед Господом. Посміх оточення, пекуче відчуття незнаної вини, від тої незнаности ще пекучішої й нестерпнішої! Опісля безнадійність і нарешті велика обіцянка, після якої прийшло народження сина! Чи ж справді не для служіння народу і Єдиному був післаний він батькам? Тепер прийшла пора здійснити обіцяне. Добре!.. Хай буде благословенне ім’я Його!
Єгоханан був збентежений щирістю материного тону, незнаними сторонами їхнього життя. Він слухав так пильно, що стратив відчуття часу. Тепер він сам себе також розумів краще. Внутрішня напруга сумніву цілком увільнилася. Зір нестримно і без перешкоди мандрував у далину майбутнього. Так, назорей! На нього він обраний ще перед народженням. Наставлений за пророка і вождя! Так! Ось для чого з’явився він у світ! Не для марного зідхання на гебронських межах! Щоб таки насправді, а не в уяві і мріях, не в снах, тонких й химерних, творити пророчі діла, продовжувати їхню чинність! Працю тих, що навертали серця народу до свого Господа, а владу речей його до власних рук! Для того й було народження, благословення Давидове останніми земними словами на гебронській межі, були сумніви, муки й видужання… Так занурився в повінь цих нових думок, що ледве чув далі Елісебині слова. Ах, як добре буде відійти до Єрусалима, залишити Геброн, приятелів… шкода лише матері! Та що вдіяти! Ідуть нові часи, нові досягнення!.. І ніщо так легко не кидається в їхній вир, як запальний молодечий дух!
Єгоханан ледь пам’ятав, чим закінчилася розмова з матір’ю. Було вже пізно, але дряпався по стрімких доріжках на найвище місце за гебронськими межами. Ніч була солодка й зоряна, як завше. Іншим разом усі змисли були б полонені нею. Іншим разом слух був би захоплений таємними шепотами, зір — невиразністю притулених силюет, солодке знесилення стояло б за плечима. Тепер усього цього не було. Не було й ночі, не було Геброна. Бо то не зорі простелилися сріблястим шляхом від краю до краю світу. То міріяди блискучих днів простяглися перед рідним народом у безвість часу, а молодечий дух пророка ішов попереду. Іти! Швидше йти! Щоб виконати все обіцяне і пророковане! Все те, що колись лише привиджувалося, а тепер стало переконливою впевненістю:
— Раніше, ніж у лоні матері починався ти, — знав я тебе! І раніше, ніж увійшов ти в життя, — на пророка народів покликав я тебе!..
Не було року, щоб Єгоханан не відвідував Єрусалима. Так належало за законом писаним і звичаєм неписаним. Але коли писаний закон закликав до Єрусалима на Пасху, то неписаний звичай відкладав відвідини на осінь, коли спорожніли садки й села, а наповнялися шпихлірі[34] й калитки. Єгоханан дуже любив ці подорожі. І шум гуртків, і чужоту зустрічей, і новину околиці. Поки був малий, швидко втомлявся й опісля спав у вигідному сідлі родинного віслюка. Потім уже, підрісши, шкода було на сон часу, щоб не пропустити нічого з чарівного перебігу мандрівки. А сам Єрусалим спочатку забивав памороки. Стиск юрби, звуки чужих мов, незвикла врочистість богослужень — все не залишало місця в істоті для думок, бо запаморочувало змисли і лише для зовнішнього полонило чуття. Тільки-но повернувшись до Геброна, мав, бувало, час Єгоханан перетравити враження й додумати до кінця уривки думок. Тепер з мандрівкою було інакше. Не на відвідини, не на коротке побачення ішов до Єрусалима. Це вже була розлука. І коли відходячи оглянувся був напослід на Геброн і коли пильно вглядався в придорожню околицю — розум казав йому: востаннє! Та не відчував жадного жалю, жадного суму. Навпаки. Коли надвечір побачив був з далекого горба святе місто, відчув ніколи перед тим не пізнане почуття. Один мент, лише мент тривало воно, але на той мент аж захлиснулася душа невимовним піднесенням. Зникло довколишнє, теперішнє, а на місце його з’явилося враз майбутнє, та мета, велика мета, для якої тепер ішов до міста. Коли вклякав — був ще гебронським хлопцем Єгохананом, що йде до міста по назорейську мудрість і посвяту. І нараз, на один лише мент, став вождем, і широка завіса розкрилася негадано перед його зором, показуючи досягнене й виконане. Мент промайнув, але ще якийсь час залишилася піднесена непритомність, немов догасаючий відгук давнього заклику. І було це все таке переконливо-живе, що аж не хотілося зрушитися з місця. Зусиллям волі спонукав себе прискорити кроки, щоб дігнати гурт гебронських прочан, що поспішав до міських брам.