— Око за око, зуб за зуб, руку за руку, ногу за ногу, синяк за синяк, рану за рану, говорить Вишній, і не нам зміняти його накази. Так буде й обвинуваченому. Виймуть йому розжареним залізом очі його, щоб у своїх стражданнях був він рівний зі своєю жертвою!..
Тепер уже не зойк, а просто таки звіряче виття, нарікання тічки голодних шакалів на межі пустині, було відповіддю Йосифові. Обвинувачений і його приятелі жалобно стогнали від розпуки, рідня позовника заходилася від радощів. Єгоханан жахнувся. Такого присуду він все-таки не чекав. Але коли обернувся до Симона з запитом, не побачив у нього на обличчі жадного здивування.
— Дивуєшся, Єгоханане, що за ненавмисне покалічення такий твердий присуд? Та хіба ж садукей може винести інший? Що йому до того, що римляни вже давно викололи обидвоє очей свободі нашого народу і повсякчасно відрізують їй вуха та ноги, і завдають нові й нові рани! У своїй садукейській засліпленості вони б викололи очі половині Ізраелю, щоб не бачив їхнього зрадництва. Як щось і стримує їх від цього, то лише страх, що з калік матимуть менше прибутків.
— Значить, таки виколють очі?
— Ну, не так ще швидко, — спокійно відповів Симон. — Тепер ще має говорити оборонець, а я знаю, що це буде Гарім. Він напевно буде говорити проти Йосифа. Бо взагалі, навіщо ж і фарисейське гальмо на розкоченому садукейському возі?
Галас збільшувався. Кричали всі разом, навіть сторожа, й годі було розібрати з цього крику, чого очікують присутні. Але Йосиф підніс руку й знов усе стихло:
— Згідно з законом суду нашого може обвинувачений сам за себе або хто інший за нього, сказати слово на його користь. Хто хоче говорити?..
Симон чинив кривду Йосифові, коли казав, що садукейському гаонові йде за всяку ціну винищити своїх фарисейських противників. Бо яким же противником садукеям міг бути молодий галілеєць, що ненавмисне покалічив члена садукейської родини? Правда, як кожен садукей, дивився Йосиф з погордою на юрбу, спантеличувану фарисейством, а також і на саме фарисейство. Хоч він добре знав, що й серед фарисеїв теж були вчені й родовиті одиниці, от як цей александрійський жид Нікодем. Але взагалі від фарисейської вчености занадто смерділо потом, а від родовитости — тим гноєм, що його напахлися вони від своїх прихильників і учнів. Та від цієї погорди до ненависти було в Йосифа ще далеко. Як правовірний садукей, та ще й духом не без грецького впливу, не дозволяв Йосиф собі, щоб ненависть каламутила його істоту. Чи не від ненависти старіються молодики, і чи не злоба заганяє передчасно до могили? Твердість його останнього присуду кермувалася цілком іншими причинами, ніж ті, про які говорив Симон. Бо за останніх часів почали знову об’являтися в Єрусалимі все численніші ознаки народного занепокоєння. Щоб причиною того були тепер римляни, не можна було сказати. Римське ярмо за останній час не стало ні тяжче, ані нестерпніше, ніж перед роками, а Іродові сини не перевищували свого батька ані в злочинах, ані в чеснотах. Просто таке занепокоєння тут було, і з ним треба було рахуватися. Воно, як сарана, невідомо звідки пролітало через землю, й тоді чутки про якесь життьове роз’ятрення приходили з усіх сторін Палестини і навіть із діяспори, зараз-таки відбиваючись на храмовому житті. Біля храму найнетерплячіше очікувалося чогось, що має ось-ось прийти і змінити цей лад, що спирався на іродіянах, римлянах і садукеях. Бажання змінити висіло в повітрі, наче змора літньої спеки, і Месія знов почав тривожити думки й манити мрії. Прагнення приходу Месії було тим непомильним покажчиком, за яким завжди можна було відчувати працю палестинського життьового квасу. За ним проявляли себе зелоти. По закутках міста знов знаходили забитих римських вояків або надто ревних іродіянських посіпак. Короткий зелотський меч стирчав часом забитому під лопаткою, часом міцний зашморг волосянки перетягував шию, або розтріскана голова мозком і кров’ю оббризкувала мури будинків. Частішими ставали грабунки на шляхах до міста, а в ворохобливій Галілеї знов почали об’являтися пророки.
З усіма цими настроями, що налітали на храм гарячим пустельним духом і першими опановували піддайних пророчих учнів, треба було рахуватися. Синедріон мав усюди своїх шпигунів, і первосвященики достометно знали, що в випадку цієї бійки зовсім не йшло про те, чий равві мудріший чи впливовіший. І те, що позовник, і обвинувачений, і свідки вперто мовчали про правдиву причину суперечки — зелотів — це здавалося первосвященикам значно важливішим, ніж сама суперечка. Хоч синедріонові така мовчанка була дуже на руку. Бо допитуватися про властиву причину й виносити її на прилюдне обговорення було б ще небезпечніше. Зелоти були темою, з якою перед римськими вухами не було безпечно загравати. Поблажливі в усіх ділянках внутрішніх храмових спорів, були римляни надзвичайно чутливі на зелотську небезпеку. Тоді падав і невинний, і винуватець, а храмова скарбниця ставала бідніша на кілька сот сіклів[36]. І тому між членами синедріону прийшло до мовчазної згоди, що обвинуваченого мусить засягти прикладна кара. Тоді позовник напевно буде мовчати, а ціла справа не вийде поза храмове судилище. «Хай краще загине один від тяжкої кари, ніж має від того потерпіти увесь нарід», — сказав був Йосиф при таємному обговоренні справи, і йому доручили її довести до кінця. Усе йшло добре, і тепер лише мусів виступити оборонець.