Єгоханан примостився, взяв молоточок, бляху, хвилину дивився, як густо-густо, ямка коло ямки, розклепує свою бляху Куфа, й ударив об металь. І дзвінкий купрум відповів співним тоном, що зразу нагадав йому поклик леґіонерської варти на гебронському городі: чатуй! вартуууй! Юнак так занурився до праці, що навіть і не бачив, як перед ним знов об’явився Симон. Лише коли той поклав йому руку на плече, Єгоханан перестав клепати й подивився вгору. Симон сміявся, але Єгоханан не чув нічого, такий брязкіт був довкола, й мусів устати. Симон відвів його набік:
— Буде ще з тебе великий майстер, Єгоханане! З Авакумом я договорився про все. Він знає про нас більше, ніж ти думаєш. Наша розмова при тобі була для тебе. Щоб ти не забував, що я для тебе Яків, сидонський майстер, а ти — мій родич. Авакум буде тебе вчити й годувати. А житимеш і далі у Міріям. У якусь із субот чекай мене. А тепер прощавай. І не забувай, що не можна показуватися до храму!
Єгоханан низенько вклонився йому, тепер майстрові Яковові, і Симон пішов геть. Юнак ще хвилину дивився за ним, як він ішов здовж вулиці, спиняючись часом біля крамниць й обмінюючись привітами з майстрами. А потім обернувся до свого місця і ще пильніше заклепав по блясі, що під ударами почала видимо подаватися — тоншати й ширшати.
Ледь благословлялося на світ, як Єгоханан уже збігав зі свого даху і притьмом поспішався до вулички мідярів, а коли починало сіріти — тільки тоді й вертався до свого дахового пристановища. Ні, праця тяжкою не була. Від неї лише з незвички боліла трохи спина та гуло в голові від брязкоту бляхи. Але так само, бувало, боліла спина від схиляння над сувоями, і за кілька день увійшов Єгоханан до темпа роботи. Вуличка почала промовляти до нього не відомими досі сторінками народного життя.
Єгоханан знав селянське життя. Бо в Геброні всі були рільниками-хліборобами й кожен прикладав руки до селянської праці: орав, сіяв, копав і підрізував, садив і збирав урожаї. Були в Геброні й ремісники. Але для них їхнє ремество було лише побічним додатком до селянської праці. У цій же ремісничій вулиці ніхто з мешканців не мав, мабуть, ані клаптя землі, крім своїх темних, задимлених жител, майже леговищ, у порівнянні з якими деякі гебронські печери були просто королівськими покоями. А тут лише задушлива темінь кам’яного пристрішку, що часто-густо не мав навіть і подвір’я, а виходив просто до вулиці, просто на вуличну ринву, де ранком і ввечері текли брудні, смердючі патьоки. Де тут та перша зелень винниць, тепла сірість оливової листви, візерунковість фіґового листя, широкий простір підгірського краєвиду, озорюваний з утульних левад? Де пахощі перших весняних злив й розквітлих садків та запашних винниць? Тут же лише сірий камінь з усіх сторін, з клаптиком синього неба нагорі, а долі зі смородом ринов і брязкотом металю. І серед усього, просякаючи все своєю істотністю, цей дрібний народець мідярів, сріблярів, золотарів, фарбарів, чинбарів і багато ще інших дрібних ремісничих племен, як називав їх у своїх думках Єгоханан.
У майстровій родині ставилися до нього привітно. Всі були одна родина, разом з Азою, його родиною й сиротою Куфою. При старому Авакумі вже не зістало синів, що зі своїм ремеством давно вже були подалися до тирських міст, жінка померла, і всю господарку вела невістка Бетара, вдовиця по одному із померлих Авакумових синів, із кодлом дитячої дріботи. Вона була господинею темного закутка за крамницею, повного дітвори й галабурдя[37], і сторожихою невеликого вогнища в ще темнішому закутку подвір’я. Хатні турботи поглинали цілу її істоту, але вона була матір’ю не лише своєму власному гуртові дітей, але й непосидющому Куфі та зараз же взяла під свою опіку і Єгоханана. Довідавшись, що новий учень теж сирота, вона сподвійнила свої турботи про нього і завше споглядала з ласкавим співчуттям на юнака, коли чоловіки сиділи при їжі, а вона, підперши рукою підборіддя, стояла віддаль, готова до послуг. Вона примовляла Єгохананові, щоб їв без припрошувань, а ввечері завжди стромляла йому кусень паляниці, щоб мав на ранок. І її материнська ласкавість була однією з тих численних ниток, що поволі прив’язували Єгоханана до вулички мідярів.
Старий Авакум розмовляв дуже мало. І майже зовсім не працював. Був уже застарий для низького ослінчика майстра і цілі дні висиджував у кріселку біля крамничного входу. Лише час від часу давав він Азі поради, коли в праці був складніший, коштовніший предмет, або як приймав покупців, без балакучости й поспіху, розкладаючи перед ними крам. Коли ж в інший час спостерігав його Єгоханан, — ніколи не міг розпізнати, чи під густими бровами Авакумові очі дрімають, чи розглядають вузьку вулицю й перехожих.