— Кому ж саме, Азо?
— Єрусалимським багатіям, Єгоханане! Такому, наприклад, первосвященичому родові, вченому Йосифові, праведному Беназарові. Є крамнички царські і грецьких багатіїв. І не тільки там ось у нашій мідярській вулиці. Так само у вулицях срібарів, золотарів, сницарів, ткачів і фарбарів. Лише шевці нікому не платять чиншу, бо з тієї бідоти немає чого здерти…
Поволі, немов не хотячи, спроквола працюючи над цизельованим полумиском, почав розказувати Аза про вулицю мідярів, про всі ці вулички, цілу цю харашімську чверть. Припасовуючи удари свого молоточка до ритму Азової оповіді, напружено слухав Єгоханан, боячись втратити хоч би слово з цієї гіркої історії біди й визиску. Бо хто б, нарешті ставало йому ясним, із цих бідних ремісників спромігся на такі гроші, щоб придбати собі на власність не лише цей коштовний, спроваджуваний із-за моря, реманент — ковадла, молоточки, пилки, різаки, свердли і свердельця, кліщі й терпуги[45]. Та що реманент. На нього можна б ще стягтися. А ось хто з цієї бідоти мав би стільки грошей, щоб придбати дорогий металь — бронзу, мідь і спиж[46], — що приходили з Хитіму? Хто мав стільки грошей, або ще краще такий витривалий шлунок, щоб міг перебути разом з родиною ті часи, коли крамниці наповнювалися товаром, а цілими довгими тижнями не можна було продати ані однієї мізерної спряжки. Бо вистачило посухи в Сирії, неврожаю в Кіреї, сарани в Єгипті або овечого мору серед ідумейських отар, як ставали рідкими покупці в харашімських вулицях. Тоді зеленіла мідь і бронза, темніло срібло, затихали молоточки, й настирливі діти обзивалися до стурбованих матерів за хлібом. Правда, тоді відкривалися гаманці багатіїв, відкривалися настільки, щоб покірні й коштовні слуги не виголодніли на смерть. Таж мертвий харашім має для них стільки ж вартости, як мертвий пес, — бринів в Азовім оповіданні тон гіркости й скарги. Одначе їхні щедроти в таку пору ніколи не бували і занадто щедрими. Щоб, роз’ївшись на дарованому хлібі, не розлінувалися харашіми, не загорділи, не вийшли з послуху й покори. Таж відомо, що дикого осла приручують лише голодом. А за цю поміч приходилося потім платити. Вдвічі і тричі! Ціле життя харашім був у боргу в такого багатія, чи навіть і в храму. Ціле життя відчував на собі важку руку боргу й майже завжди передавав його в спадок своїм нащадкам, таким самим харашімам, як і він сам…
Єгоханан слухав, і велике обурення стукало йому до серця, як за тих часів, коли відчував, бувало, всю обманність і лицемірність своїх тодішніх учителів. Їхня мудрість і справедливість, їхній закон і пророки — це все лише для них, вибранців й учителів! Але не для простих! Закони Вічного, що наказував бути милосердним до вдови й сироти, до вбогого й недужого, до старців і злидарів, не зобов’язують їх, коли йде про ці житла нуждарів, про це харашімське плем’я. І тут знайшли вони його, Єгоханана! Досягли й тут своєю ненаситністю, ненажерливістю, загарбництвом, зі своїми кам’яними серцями і гнучким, як їхні язики, сумлінням!.. І старий, передзелотський гнів підносився знов у Єгоханановій істоті. Він перестав навіть на мить сприймати Азів голос. Він уже не бачив цієї вузької вулички єрусалимської бідоти, не чув її брязкоту, грюку й вереску. Він був на гебронській межі, був малим хлопцем, що з жалем і жахом дивився на каліку Пасхура і тікав під ласкаву материнську охорону.
А вулиця знов жила своїм звичайним життям. Зникли чиншарі, і знову бряжчала бляха, цокали молоточки, знов виспівували учні до такту своїх клепал, товпилися покупці. Так начебто і не пройшов недавно через цю вулицю подув подразнення й гіркости. Увірвався ось до мирної отари вовк, ухопив вівцю, пішли врозтіч розполохані вівці. Але вже немає хижака, й отара знову мирно пасеться до нового хижацького нападу. І хоч місячний чинш болісно діткнувся кишень цієї людської отари, але надія на зарібок змушувала швидко забути ранні прикрості. Бо цієї п’ятниці, останньої в місяці, було особливо багато покупців, зокрема ідумейців. Це вони розкуповували мідяні тарелі, бронзові вудила, важкі зап’ястя й блискучі брязкітки для своїх улюбленців — коней. Немає часу на довгий сум і гризоту. Зрештою пора вже і звикнути. Кожного місяця відбувається ця сама подія, ціле життя залежить від неї. Нічого не вдієш! Господар має овець, щоб їх стригти. Мусить стригти! Так вже заведено од віку, що овець стрижуть. Лише щоб господар був настільки мудрий і щоб давав вівцям можливість спокійно обростати вовною… І Єгоханан навіть усміхнувся від цього раптового порівняння визискувачів з мудрими чабанами і знову усвідомлював далі скупі Азині слова: