Аза сміявся й наче впевненіше й веселіше цокав молоточком. А Єгоханан пригадував собі останню розмову з Симоном і його надії на цих, тепер слухняних і затурканих, харашімів. А при цій нагоді Єгоханан докладніше довідався про самого Азу і про малого Куфу. Родина Азової жінки походила з вулиці ткачів, де її батькам належав куток у кам’яному гробі, що звався домом. Те саме життя, що й у вулиці мідярів: оренда, недостача хліба і м’яса, заздрощі і праця. Коли старий Авакум, хай Вишній збільшить кількість днів його життя, відбереться на вічний спочинок, він перебере його крамницю, його права й повинності. Виплатить його доньці і синам відступне — вони вже погодилися скільки — і стане сам майстром. Авакум чесний і справедливий господар, і він не затяжив його безвихідним, безконечним боргом, хай Вишній тримає руку над ним! Четверо дітей були ще замалі, але старший уже помагав одному з дядьків розмотувати прядиво. Буде ткачем. Тепер на полотно є дуже великий попит, особливо з Рима на дешеве, просте полотно. Сирота Куфа ніби належав цілком до Авакумової родини. Він уже дещо вмів робити і не їв дурно господаревого хліба. Був веселий, спритний і завжди сміявся, коли до цього була чи не була причина. Але Єгоханан відчував, що він був би ще веселіший, ще сміхливіший, якби міг майнути до піль і левад за єрусалимською стіною. Там вітер випив би блідість із його лиця, а сонце засмалило б руки й ноги та зняло чорні кола з-під очей. Не молоточки, кліщі й пилки йому до рук, але мотику чи рискаль[48] або довгий патик погонича повільних волів на току чи в борозні. Йому б ще лазити по деревах і гонити птахів по винницях, а не безперестанку, від ранку до вечора, клепати, клепати і клепати й тільки мати радости, що нащулювати вуха на розмови Ази з Єгохананом. І таких Куф була повна вулиця. Старших чи молодших, але все тих самих малих учнів, що мусіли не лише клепати, але й бути даровими слугами жінкам своїх майстрів й хатніми попихачами. Але так воно й мусіло бути. Бо хто не перейшов цього шляху — не пізнав цілком учнівського життя з його послухом, послухом і ще раз послухом. І Єгоханан пригадав собі гебронського Самлая і його похвалу слухняності та погрози лінощам. З таких лише учнів могли бути добрі майстри, варті чести харашімського стану!
— Дотримуючись твоїх порад і наказів, Симоне, я ще пильніше приглядався до ремісничого життя. Але чим глибше в нього занурююся, тим більше воно мені не подобається. Ні, краще скажу — мене обурює!
— Це добре, Єгоханане! Зелот ніколи не сміє бути байдужим. А особливо сікарій. Байдужість і поблажливість добрі для садукея. Бо вони родять задоволення, а задоволення — початок занепаду, як ти це сам кілька разів стверджував. І я радий, що з тебе поволі стає справжній сікарій. Але що тебе так обурює?
Вони знов сиділи, як звичайно, за міськими мурами над Сихемською дорогою. Осінь уже перейшла в зиму, поранки бували студені, і з подвір’я мусіла майстерня перенестися до тісного передсінку Авакумової крамниці, де було темно, зимно, вогко і де гуркіт молоточків відбивався від стін просто до голови. Мідяна жарівня з вугіллям давала мало тепла, і Єгоханан цілий тиждень грівся лише біля гарячої юшки або в себе на студеному підстрішку, під купою всілякого лахміття. Тому тепер було справді так солодко сидіти в затишку кам’яної огорожі й відчувати на собі теплоту соняшних променів. Почекати ще трохи, ще потерпіти, й весна все направить, знов прийде життєдайне тепло й весело застукають молоточки по всіх подвір’ях харашімської дільниці. Тепер же лише зустрічі зі Симоном були ясними днями серед сірости праці і зимових студених днів.
— Що найбільше обурює, хочеш ти знати, Симоне! Це все ті самі спостереження, які я був зробив, коли-но ще перший раз був об’явився в Єрусалимі. Це спостереження, що розділився нарід на вищих і нижчих, на хаберимів й амгаареців, на гаонів і неуків. Першим не лише все добре, але й усе найкраще. Їм уся влада, всі права й доброта цієї землі, а другим — нужда й обов’язки. Чи так воно й мусить бути серед вибраного народу?
Симон гостро глянув на Єгоханана, але нічого не відповів. Юнак трохи помовчав і знову продовжував:
— Це мене найбільше обурює, Симоне. Це мучить мене, коли я дивлюсь на життя тієї ремісничої нужди. Це не дає мені часом спати, розплющує знов очі, коли вже їх був скліпив сон. Їм, цим найостаннішим серед Ізраелю, їм, що, як ти казав, перші вхоплять Ґедеонові мечі, хотів би я помогти. Але не знаю як, не можу, й це мене обурює, болить і ображає, Симоне!