Він зник за дверима на сходах. Єгоханан залишився над старим. Фарисей лежав з відкритими очима, що наче грізно дивилися в простір. Краплини поту виблискували йому на чолі. Розкуйовджену бороду на нерухомих грудях притискала табличка мертвих. Легка рука торкнулася Єгохананових пліч. Мовчки спиралася на нього Пітора, дивлячись на мертвого. Вона тремтіла й нараз розпачливо притиснулася до Єгоханана. Пах ароматів і жіночого тіла запаморочили голову. Все сплуталося. Цей мертвий, що враз так жахливо гостро нагадав Давида на гебронській межі, ці аромати, видива, ніч і тиша безлюдного дому. Але Єгоханан відштовхнув її усім зусиллям своєї волі. З легким бряжчанням своїх намист, поясів і ковтків Пітора впала зомліла на подушки ослону…
І знов була дорога до зелотського табору. Спереду йшов за провідника Симон, за ним Натан зі шкіряним міхом на плечах, що часом бряжчав глухим металевим брязкотом, коли Натан спотикався, ззаду Єгоханан. Ішли мовчки й із поспіхом. Коли зійшлися зі Симоном біля Беназарового дому, було вже за північ, і Симон наглив. Він навіть не розпитувався багато, коли побачив шкіряний мішок зі скарбом. Лише поважив його на руці й рушив допереду. Подорожі й мовчанці був Єгоханан із глибини серця радий. Розмова його страхала. Бо все, що сталося за останній день, наповнило його істоту почуттями не для розмови. Про них не хотілося говорити нікому, а особливо не Симонові. Ні, в жадному випадку не Симонові. Це були таємниці лише його власні. Від менту, як з висоти рожкового дерева глянув до кімнати й побачив там дівчину з невиданим золотистим волоссям, почув спів гебронської межі, дивився на паморочливий танок й пестощі на ослоні, роздивлявся блискотливу барвистість самоцвітів, — аж до нерухомо простягнутого Беназорового тіла з таблицею мертвих на грудях й зомління вродливої Пітори.
Коли Натан повернувся з долини із оберемком срібних потирів[51], світильників і тац[52], і він помагав йому складати скарби до великого шкіряного міха, — ані разу не подивився на Пітору. Тільки як Натан приступив був до ослону, щоб зняти з Пітори її прикраси, — спинив його. Вони не грабують жінок! Здивовано подивився на нього Натан, але не сказав нічого. А Єгоханан бачив стулену між подушками, загорнену в серіконовий завій постать, таку дрібну, малу й безпомічну, що серце йому захлинулося не пізнаною досі ніжністю. Вона мовчала, але її широкі очі, ще глибші від тіней кутка й чорного підводу, поглядали на нього глибокими, темно-синіми безоднями.
Так і залишили цю кімнату: ясне світло світильників, мертвий Беназар на підлозі зі скуйовдженою бородою, — Натан забрав і таблицю, — позсувані килими й порозкидувані подушки, а серед них зв’язану жіночу постать. Натан робив це з видимим задоволенням, аж Єгоханан мусів відвернутися. Але дівчина й далі мовчала, покірна чи байдужа в грубих руках галілейця. Лише її очі, відчував Єгоханан, стежили кожен його рух.
На денній заставці Єгоханан прикидався ще більше утомленим, ніж був у дійсності, щоб не мусіти багато розмовляти з Симоном. Але й той не мав чомусь охоти до розмови. Натан коротко розказав йому перебіг усієї справи. Симон слухав мовчки, обертаючи в руках один із потирів, прикрашений різьбою. Єгоханан бачив, що це поганський потир: під галуззям виноградної лози танцювали рогаті, хвостаті півлюди-півцапи і тонкі, вродливі дівчата. Але Симон дивився на різьбу байдужим зором, і лише як почув про Беназарову смерть, гостро глянув на Єгоханана. Але не сказав нічого. Ще витяг із мішка кілька потирів: з різьбою і без прикрас, із самоцвітами і гладкоблискучих. Висипав на долоню мішочок саппірів, покохався грою їхніх фарб у соняшних променях ранку й задоволено віддав усе Натанові:
— На місці оглянемо все докладно. Але я бачу, що скарб таки справді має безмежну ціну. Вождь буде задоволений. А найбільше з того, що всі ці дорогоцінності підуть на користь храму й закону, а не будуть поховані в скарбниці фарисейського скупаря. Ви обидва заслужили собі вождевої хвали. Гадаю, що він захоче з вами говорити після того, як ви очиститеся від дотику до мертвого тіла. А тепер спати. Особливо ти, Єгоханане, потребуєш спочинку!
Поклавши мішок з важким і торохтливим вантажем між собою, всі вмостилися на спочинок. Єгоханан заснув швидко. Але його сон був повен видив минулої ночі. Вона, вона дивилася на нього із кутка ослону, вона виглядала з олеандрових кущів, під якими вона спала, вона ховалася за поворотами скелястої дороги й у темноті зелотських печер. І з усіх усюдів простягала до нього руки…