Нарід трупів! Нарід кістяків! Кому служити відправи? За кого приносити жертви? Кого благословляти? Для кого взивати Бога Ізраельського, Господа сильного й могутнього? Він-бо Господь оселі живих, а не кладовища мертвих! Чи ж це велетенське кладовище народу, безмежне поле кісток, варте всіх тих сподівань, незчисленних жертов і безодні одчаю? І жах пройняв Захарієве серце відповіддю на ці страшні запити. Бо враз здалося йому, що перед великим Ніщо, яке ось відважилося спокушувати його перед олтарем Господнім, все розпливається в ніщо. І останнім спротивом свідомости виринуло докінчення початого пророчого відгаду: і кістяки мають прийдешність! М’ясо на кості народу, м’язи й шкіру на них, рух і дух! Все довершить Месія! Він, лише він, зможе оживотворити це море кісток, ці хвилі мертвого непотребу! Але коли ж сповниться міра його вичікування? Коли здійсниться його воля? Коли? Чи ще замало було крови, насильства й обману? Хіба замале ще поле й замало ще кісток? Месіє, Месіє! Чи справді замало? Так візьми ж, візьми! Бери ще, візьми все! Хай долини наповняться кров’ю, а гори зарівняються кістками! Лише-но прийди, Месіє, прийди! Бо немає вже життя, не вистачає надії!
Думки підносилися й падали з хряскотом кісток і перетворювалися в чийсь шепіт, знайомий шепіт. У слова вчорашнього відвідувача. У страшні, загрозливі слова, що пророкували кров і мордування. Але від цього усвідомлення не стало страшніше. Навпаки, нараз прояснішало і зробилося легше. Дійсно так! Ти мав правду! Твоїми устами домовлював пророк. Поле мусить бути вкрите вщерть кістками, залите кров’ю. Щоб могло ожити!..
Сонце пекло вже нестерпно. Здавалося, всі його промені зосередилися на палахкотливому вогні жертівника, що, живлячись туком жертов, олією й сухими полінами, сіяв довкола жар нестерпного палу. З-під важкого священичого завою голови спливали Захарієві на лице й губилися в бороді струмки їдкого поту. Від поту потемнів і чотирикутник спини. Але Захарій не помічав нічого. Час йому спинився у гарячкових видивах. І не було б їм кінця, не було б межі, якби не побачив, що левіт простягає кадило. Треба було йти до святилища.
Поки Захарій стояв перед жертівником, плюскіт людського моря, хоч і притишувався, але не вщухав. Та лиш він зіступив з олтарних східців долі, як тиша, велика тиша обгорнула натовп. Стало так тихо, що було чути, як шкварчав тук на жертівнику, як потріскували фиміямові зернятка на жару кадильниці. Всі знали, що тепер священик прямує до святилища, щоб спом’янути за нарід майже перед самим обличчям Вічного.
А Захарій ішов і відчував, що сьогодні він дійсно спом’яне про все. Відчував, що спом’яне так, як ще не робив цього ніколи. Бо знав, що в нім сьогодні зосередився цей натовп, кожна окрема душа з нього в мент найвищого піднесення, в хвилини найглибшого занурення в безодню жалю, образи, сподівань і відплати! Вся збірнота народу в його тузі за вождем і пророком! За тим, що поле, вкрите кістками, перетворить на поле, вкрите військом Господнім. Тепер простував перед лице Єдиного, щоб стати останньою жертвою, доповнити своїми кістками велике поле кістяків, бути тим останнім, за яким уже не залишиться для Месії жадної перепони до об’явлення…
І Захарій з піднесеною головою, ледь похитуючи простягненою кадильницею, простував між рядами левітів до колонади святилища. Могутня завіса звисала важезними бганками застиглого шарлатового[13] водоспаду. Захарій на мент спинився, бо здалося йому жахом і прокляттям досягти справедливости Сущого через цю завісу крови. «Треба сліз і крови! Щоб видужала душа народу! Щоб витік гній хороби з неї! Щоб чистою вийшла з тої купелі назустріч Месії!» — зашепотів йому знайомий голос. І без вагання він підніс руку, відхилив край завіси. Кадило гойдалося горі-долі, випускаючи хмарку пахощів, і Захарій зник у святилищі.
Після важкого палу й сліпучого сяєва жертовного подвір’я, прохолода й сутінок діткнулися Захарієвої істоти цілющим дотиком. Важка гаряча хвиля важелезним тягарем сховзнула з його пліч долі. Свобідною, нестримною радістю стріпнулося серце. Не відчуваючи жадного зусилля, він випростався, нарівнявся, наче намірена стріла на напруженій тятиві. Високий, довгий, увесь стрімкість, начеркнута здолу нагору чиїмось свобідним зусиллям, він утявся палаючий очима в завісу перед собою. За цією завісою, важкою від золота вишитих візерунків, були ще важчі двері з цинамонового дерева, а за ними Святе-Святих — осередок віри й сподівань народу, видимий символ незрушених заповідей і обіцяного Сущого. Місце настільки святе, що навіть первосвященик смів заходити туди лише раз на рік. І через завісу впинав Захарій напружений зір у чиїсь глибоко-величні очі, й хвиля нестримної радости стріпнула вдруге його істотою: