Малка, на диво, не просить сьогодні нічого. Лише торохтить про гебронські справи, про нужду й недостатки, про сварку з чоловіком. Нарешті про нові чутки з Єрусалима. І вислів господининого зацікавлення враз підстьобує Малчину красномовність. Тепер жмут новин і просто, мабуть, вигадок виграє перед Елісебою барвністю Малчиної уяви. О, великі діла творяться в Єрусалимі! Місто повстало! Не витримав нарід і повстав проти Ірода й чужинців. Не витримав знущання Іродових посіпак і садукейських запроданців. Як тоді, коли Юда бен Саріфей і Матій бен Марґало були скинули бронзового орла з воріт, якого там наказав був дати Ірод. Так і тепер. Місто повстало! Нарід не хоче терпіти більше! Усюди б’ють римлян, ріжуть іродіян. Гебронські молодики йдуть завтра на звіди. Еге ж! Кажуть, що й Месія, — Малчин голос знижується до шепоту, — сам Месія знаходиться при повстанцях! Чуєш, Елісебо, Месія! Кінець нашій недолі! Не лише священикам і левітам буде добре житися на світі!
Елісеба знає напам’ять ці нарікання. Про що Малка не починає говорити, завжди нарешті зійде на свою біду, власне нуждарство. Для неї Месія це той, хто нагодує досита її дітей, звільнить її від турбот щоденности, відсторонить непевність завтрішнього дня. Для неї Месія — це великий роздавач хліба, м’яса, риб, олії й вина, гарних одягів, тучних баранців і телят та розкішних жител. Усього, чим без обмеження пересичені багатії-священики, нахабні законники, підлізливі левіти. Для неї Месія — це той, хто хоч раз, єдиний бодай раз, притисне цих багатіїв, що обкрадають її дітей! Притисне так, що з їхніх кадлубів[15] потече тук[16], а з їхніх міхів — гроші! Хай і вони поголодують, хай і вони потерплять! Як вона, Малка, й її діти!
Елісеба знову не слухає. Коли на Малку находить настрій переробити світ на свій кшталт біди й нуждарської заздрости, — ніщо її не спинить. Поки сама не виговориться. Навіть і небезпечно пробувати, бо тоді нарікання й прокляття на голову відважного рознесуться по всьому Геброні. Хай же викричиться, хай вибідкає свою гризоту й ненависть! Але Елісебина мовчанка, видно, зачіпляє Малку, що вже сама себе розбурхала гіркістю й запалом. Так, так! Приходить час і на священиків! Хай собі ніхто не думає, що, вигнавши римлян, Месія залишить багатіїв далі пити кров із бідноти! То вже ні! Він їм покаже! Як ось тепер показують їм римляни! Хай же й пани спробують римської ласки, а не лише бідні! Чи чує Елісеба? Ось як тепер Захарій!
Елісебу струшує! Слово «Захарій» піднесло їй зір до схиленої над нею Малки. І вона бачить перед собою скривлене злістю худе обличчя, сиві пасма волосся, що вилазять з-під зсунутої за вухо хустки і звисають над ямками очиць, колючі очі роздратованої старої жінки. І мовчки занурюється до них своїми розширеними очима. Збентежена Малка робить крок назад, але не замовкає:
— Еге ж! От, як Захарій, якого, кажуть, так побили римські вояки, що ані сісти, ані лягти! Так принаймні говорили сьогодні на горішньому кінці, — додає вона значно тихше й наче вибачливо, відступаючи з острахом кілька кроків назад, коли Елісеба прудко підноситься з місця.
Елісеба вже знає, що це, власне, й було єдиною ціллю Малчиних відвідин: сповістити, що з Захарієм сталося нещастя. Вона хоче крикнути, хоче зрушитися з місця, але тягар сподіваної несподіванки наче прив’язав її до місця й не пускає далі. Лише рука безсило обмацує одвірок. А Малка зніяковіло мовчить і чомусь наближається тісно до неї, заглядаючи до невидних у присмерку Елісебиних очей. А з мовчанки й сутінку виступають і повільно наближаються постаті. Це й Марія, і Ганна, й Дебора, й інші та інші — цілий гурт жінок, що ходять із цього кінця до крамниці й потоку. Знову хтось говорить. Мабуть, ласкаві слова потіхи. Але Елісеба нічого не розуміє, не чує, охоплена однією думкою: нещастя. Нарешті витискує з горла, стиснутого невидимою рукою, слабкі звуки: