— Дякую, що прийшли потішити мене!..
Голос її здушений, але цілком без зворушення, так, начебто нічого особливого й не сталося. Ніхто не завважає, скільки зусилля коштує їй цей спокій, і жінки здивовано обертаються одна до одної, намагаючися обмінятися в присмерку здивовано-обуреними поглядами. А Елісеба звертається до Дебори, доньки найученішого й найшанованішого гебронського законника рабі Давида бен Ісахара, в якого Захарій був улюбленим учнем неписаного закону:
— Твій осел удома, Деборо. Позич мені. Піду до Єрусалима!
Шум подиву перелетів гуртком і злився в гамір заперечень:
— Вночі! Самій жінці! Ні, це неможливо! Комусь треба б іти з нею! Та й то почекавши на день! Неможливо!
Елісеба стоїть мовчки, так, наче цей гамір її не торкається. А коли всі на мить замовкають, ніби притихла нараз зграя шпаків, повторює своє:
— Позич мені свого осла, Деборо! Зараз їду до Єрусалима!
Галас починається знову. Жінки тісно оточують Елісебу.
Кожна говорить своє, але всі згоджуються на одному: треба почекати до ранку. І кожна намагається доторкнутися її, обернути до себе, заглянути в вічі. І тепер відчуває Елісеба, що це не ворожий гурт оточує її, але гурт сестер, що кожна з них приносить їй щирість співчуття й бажання помочі. Та бозна, як довго шарпали б і безуспішно переконували Елісебу жінки, якби з темряви ночі не виступила огрядна постать і розважливий голос не перервав суперечку. Гамір раптом урвався. Старий Давид, Деборин батько, стояв перед гуртом, і всі розступилися перед ним:
— Я також раджу тобі почекати до ранку, Елісебо! Тоді я піду з тобою до Єрусалима. Вночі не годиться жінці мандрувати. Почекай!
Тишина після цих слів стала ще глибшою. Ні, це була нечувана річ, щоб рабан Давид, учений, мудрий Давид, гаон[17] синагоги і законник великого синедріону так говорив до жінки! Ще й обіцяв іти з нею до Єрусалима! Яка честь для жінки! Яка честь для Елісеби, хоч би навіть і для дружини священика, хоч би навіть і дружини найулюбленішого учня, а опісля й приятеля Захарія. Чи ж не оминає мудрий навіть цього самого слова «жінка», а не то, щоб у супроводі жінки йти до Єрусалима! Яка честь для Елісеби! А Давидів голос із ласкавого став знову суворо-наказливим, коли звернувся до доньки:
— Деборо! Придай віслюкові ячменю! За світанку вирушимо! Не заспи, Елісебо!
Обернувся і зник у темряві, лише палиця здаля стукнула об камінь. А за ним, несміло розпрощавшися, зникли й жінки. Останньою, мовчки обнявши Елісебу, одійшла Дебора.
Якось дивно минула ця ніч. Не снилося нічого, але в мряці думок і почувань заблудився час. Не довідалася від жінок нічого достоменного про подію, навіть забула розпитатися, хто приніс цю вістку до Геброна. Але відчувала, знала напевно, що нещастя сталося, сталося щось важливого, що буде межею в її дотеперішньому житті. Хоч як би там було, а вона мусить бути першою при своєму чоловікові. Може, справді побили, покалічили, поторощили!.. І Елісебині думки зараз же перескочили на подробиці. Міський рофа Ісаак бен Рагуїл дуже добре розуміється на вивихах і покаліченнях. А зі своєї Галілейської батьківщини Елісеба принесла до Геброна несогірше знання цілющих зел і коріння. Кальмусова{27} масть є добра проти синяків, але кальмус мусить бути з берегів Кенаретського озера, бо лише той найпомічніший. Хардал, гірська гірчиця, найліпша проти внутрішніх запалень, особливо змішана з медом, коріяндер{28} дає з вином добрий трунок, що помагає стравлювати їжу, лаанат — юдейський полин — дуже добрий для тих, хто має зіпсутий шлунок. Десять речей згіршують кожну хоробу: м’ясо волове, смажене, дуже тучне, м’ясо птиці, смажені яйця, молоко, сир, листя квасольок, стриження волосся й лазня. Рофів уман-помічник казав їй, що равві Ісаак, іменем равві Ізмаеля, до цього додає ще горіхи й огірки. Рішуче усього цього не дасть вона Захарієві. Над опухом добре похилитися опівночі й закликати імена п’яти ангелів, що були покликані з землі Седом для лікування опухів: Безбазія, Мазмазія, Касказія, Сарлая й Амарлая. Потому вийти на поріг і плюнути до ночі, примовляючи: базак, безік, базбазік, масмазік, камон камік! І опух розійдеться, як ті слова, на всі чотири вітри. Помагає. Сама кілька разів була переконалася. Проти семиденної пропасниці, що на неї так часто хоріють галілейські рибалки, вчила її мати взяти сім галузок із семи дактилевих пальм, сім щипок із семи полін, сім цвяхів із семи мостів, сім вугликів із семи печей, сім грудочок землі з-під семи порогів, сім зерняток кмину і сім волосків з бороди старого пса. Все це зашити до чистої льняної торбинки й повісити на шию хворого. Ах, але навіщо це Захарієві? Йому напевно масті будуть потрібні. На побите, потовчене, може й поранене тіло. Передусім чиста, свіжа олія. Хвалити Бога, тої найліпшої, самотоку, має вона чималий глечик. На рани ще добре свіже павутиння. Ах, як добре, що останнім разом не мала часу почистити пивницю. Буде там з чого вибирати, покрити й найбільшу рану! О Господи! Хай не буде треба!.. А як треба буде дорожчих мастей, тих коштовних шемен роксах, — і тих дістане Захарієві, хоч би за ними до самої Александрії треба було посилати… І знову повернулися думки до незнаного стану, в якому був чоловік… Так між сном та думками промайнула ніч, і з першими поранковими півнями взялася Елісеба до праці. Турботливо зладнала до тайстри все потрібне для обв’язання ран, взяла кільканадцять ліктів полотна, нову вовняну прикривку, свіжої води, заправленої кислим вином. Робила все поволі, з роздумом і повагом, начеб знала, до якої праці збирається. Щось з-під руки впало на землю: паличка з карбами. Учора забула закарбувати минулий день. І враз заметушилася по хаті, наче невблаганість нещастя тепер лише діткнулася наново її душі. І, схопивши приготовані речі, вибігла на посірілу від світанку вулицю. Давидів дім був недалеко. Осел стояв перед порогом, і старий уже виходив із дому. Лише встигла низенько вклонитися, привітати, сказати пару слів Деборі, й уже йшла за віслюком, за мовчазним Давидом, через передранкову затихлість міста до Єрусалимської дороги.