Був це великий покій, одним боком втесаний до скелі, з рядом стовпів, що підпирали невисоку стелю. Вузькі вікна були тепер щільно завішані полотняниками, щоб назовні не пробивався ані промінь світла від блимливого каганця, що одиноко висів на одному зі стовпів. Було ще далеко до півночі, й кімната стояла порожня. Лише дві вояцькі постаті сиділи в кутку, здаля від миготливого світла. Великий глек на столі перед ними був третім. Його вони потребували. Бо осінні ночі ставали уже дошкульними холодом, і вітер продував полотняники та ходив неприємними хвилями по вояцьких спинах. Каганець безуспішно боровся із сутінком, і велетенські тіні пересувалися по сірих стінах, глиняній підлозі і, немов граючись, відкривали й закривали сороміцькі малюнки по стінах і на стелі. Вояки тільки-но починали пити.
— Скільки вже не п’ю ці помиї, а все не можу звикнути! І це має бути питво! Цього у місті і свині грецькі не пили б, що нам продає цей обманець Ксенофонт! Третій місяць звикаю, але звикнути не можу. От у Карнутумі було пиво! Так пиво! А це? Вода в Данубіусі була густіша!
Широкоплечий, з русявою гривою волосся, леґіонер обняв глек могутніми долонями, аж той зник у них, підніс до уст і втягнув, мабуть, половину. Його товариш, чорний присадкуватий сирієць, не відривав від глека жадібного погляду й, ледь посуд діткнувся стола, як зі сміхом ухопив його сам:
— І добре, що не можеш звикнути, Альтусе! Мені нічого не зістало б! Та пощо лаятися? Хоч і погань ця жидівська бурда, але де за ці гроші знайдеш ліпшу? — І замовк, ґольґаючи питво. Видудлив, мабуть, на дно, відіпхнув і продовжував: — Ех, якби срібняків більше! Чого б ми, Альтусе, з тобою не попробували?! А там, ось викочуються останні круглячки. Подивися-но, що нам на сьогодні залишилося! — Сирієць витяг з-за пазухи засмальцьованого гаманця й витряс на долоню два зузи-срібнячки з Зевесовим профілем. Суворий погляд олімпійця наче блиснув на пияків у непевному світлі каганця.
— Ось і все, що маємо на сьогодні, завтра й післязавтра й на всі ті ще дальші завтра, які прийдуть за ними. Два зузи! Останні, останнісінькі! Бий його Зевесові громи! Ну й доба! Ані війни, ані миру! Хоч би вже повстання де скоїлося!
— Та й я кажу, — переконливо забурчав Альтус. — Та й я кажу! В тебе хоч два зузи, а в мене!.. Хоч би вже справді щось діялося! Хоч би вже той Мойсей, про якого ми тут чуємо на кожному кроці, вже об’явився й розпочав з нами війну. Тоді б, може, підживилися. Грім би його ясний трафив з цим Іродом, жидами та їхнім Мойсеєм, що лише дражнить нас і ніде не об’являється!
— Не Мойсей, а Месія! — озвався від дверей хрипкий голос. — Не Мойсей, але Месія, кажу вам! — Новий одвідувач вступив від входу до кругу каганцевого світла. Якийсь занадто вже чорний, у сутінку не пізнати, — чи від труду, чи від природи, чолов’яга стояв і безперестанно вклонявся в напрямку вояків. — Слава великому кесареві і його леґіям! Не Мойсей, але Месія! — дозволяю собі ще раз поправити могутнього Альтуса й великодушного Ніґріла! — хрипів далі голос, а постать згиналася й розгиналася низенькими поклонами.
— А? І ти вже тут, Скрибе! Добре, що нарешті об’явився! Без тебе тут сумно! Ходи-но ближче! Але залиши там Мойсея й того, як ти кажеш… Месію! Нас не цікавлять жидівські родинні зв’язки. Краще розкажи новини! Може маєш нове число «Актів»?
Той, кого називали Скрибом, підійшов до стола й умощувався поруч вояків. Його чорні оченята, втоплені між запухлими повіками, облізла голова з вінком чорного волосся довкола широкої лисини, скуйовджена борода з просіддю й ніс, наче слива, були знані всім леґіонерам римської залоги. Ніхто не знав і не цікавився, якого він віку, віри й племени. Питво зрівняло його з усіма народами, що відвідували Сирію. Говорив усіма мовами Сходу й Заходу й божився всіма богами. Знав імена усіх начальників леґій в Азії і в Сирії й їхніх аквіліферів-орлоносців. Міг пити в необмеженій кількості кожен напій, починаючи від поганого Ксенофонтового пива й кінчаючи дорогим фалерном[20]. Найчастіше вживав пива, бо його зарібків писаря леґіонерських листів і складача гороскопів вистачало здебільшого лише на це питво. Прилюдне читання по коршмах римського часопису «Acta diurna», що часом потрапляв до нього з передсінків намісничого двору, теж допомагало йому заспокоювати постійну спрагу. Але коли, бувало, Скрибові щастило настреньчити якомусь старшині красну коханку або грошовитішому леґіонерові ліпшу повію, — тоді грошей мав доволі. Тоді дорогий фалерн і зрадливо солодкий самос[21] плили струмками не лише до його горла, але й до спраглих горлянок усіх, хто тоді опинявся в його кумпанії. Тому завжди мав приятелів серед вояків, що в хвилини Скрибового безгрошів’я радо платили за нього кілька ковтків невибагливого Ксенофонтового напою.