На гостині Варові було приготоване найпочесніше місце. Він з Квіріном сиділи поруч Ірода за окремим столом. Знаходячись по Іродовій лівиці, Вар мусів уже розмовляти з царем, і це його не тішило. Остання їхня довша розмова в Кесарії не залишила в жадному з них приємних споминів. Квірін, праворуч від Ірода, був на чатах. Він здавав собі справу, з цілої своєї відповідальности, знаходячись поруч обидвох блазнів, як у думці мав їх, і був готовий щохвилини встрягти до розмови. Він знав, який Ірод підзорливий, знав, як діткнулася його Варова неуважливість, знав, як Вар не вміє говорити потрібних речей у потрібну хвилину. А сьогоднішня хвилина була найпотрібніша. Обидвом треба було бути ще й за перекладача. Бо хоч Вар говорив досить добре по-грецьки, але Ірод вживав лише грецького діялекту сирійських міст, домішуючи ідумейські й жидівські слова, і його іноді тяжко було зрозуміти. Він знав добре й по-латинському, але, як був у поганому настрою, навмисне робив вигляд, що не розуміє нічого.
Та сьогодні Ірод був не до пізнання. Це вже Квірін збагнув у залі прийнять, коли чув його голос і бачив спокійні рухи. Мабуть, добре виспався, не мучила його сверблячка й не бачився з сестрою, — подумав Квірін. І як тільки вони зайняли свої місця, Ірод зразу й звернувся до Вара, та ще й по-латинському! Ні! Під щасливими оменами[27] почався сьогоднішній день!
— Я більше чув про тебе, ніж бачив тебе, достойний Варе! Слава про твої перемоги в Галії дійшла до нас скорше, ніж ти сам. — І він грубо засміявся, викривлюючи свою маску міма. Квірін збентежено завертівся, відчувши, що розмова сходить на слизьке. Але Ірод змінив тему:
— Скажи мені, славетний Варе, чи все воно так згоджується з твоїм досвідом про галів, як це писав блаженної пам’яти Юлій?
— Ти читав його записки про війну в Ґалії, царю?
— Я не дуже добре володію вашою мовою, але мої перекладачі все мені переклали на грецьке. Не один раз навіть читав. Прекрасна річ! Я читав і ніби був там сам з безсмертним Юлієм. Подивляю великого імператора, але подивляю й галів. Юлій справді мав достойних супротивників. Тим більше йому слава.
Вар був заскочений цим одвертим поглядом на великого Цезаря. Цей Ірод справді був не лише жорстокою, але й розумною людиною. І в цей мент він навіть йому сподобався. Розмова почала бути цікавою:
— Так, гали дуже добрі вояки. Одні з найліпших, які я знаю. Повні презирства до смерти й одчайдушно хоробрі.
— О, я все пригадую собі те місце в Записках, де божественний Юлій описує, як під час облоги у пролом міської стіни на місце забитого гала ставав новий, щоб за хвилину й собі впасти. І так цілий день. Чув я, що вони йдуть до бою, як мої ідумейці — з великим криком. Правда все це?
— Правда, могутній царю! Я часто бував і сам свідком гальської безмежної хоробрости. Навіть до безрозсудного безглуздя. До бою вони справді йдуть з великим криком. Щоб застрашити ворога. Але потому б’ються затято й мовчки. Твоїх ідумейців, царю, я в бою ще ніколи не бачив. Чув лише, що дуже хоробрі вояки.
Іродова маска знову викривилася усміхом. Йому не можна було зробити нічого приємнішого, як похвалити його ідумейців.
— Ти думаєш, що з моїх ідумейців були б добрі леґіонери?
Вар цього не думав. Навпаки, він, як і більшість римських військових, завше був тої думки, що зі східних народів ніколи не можна буде створити війська на зразок римський. Брак дисципліни, витривалости, мужности й почуття обов’язку були цьому на перешкоді. Певний відсоток східняків у леґіонах ще можна було терпіти, але леґії з самих тільки цих сирійських греків, ідумейців, жидів, сирійців… Один сміх! Було відомо, що численні князі на схід від Сирії вже не раз пробували заводити у своїх військах римські військові порядки. Навіть римських дезертирів до себе на службу переманювали. Але ніколи не щастило їм створити війська, рівноцінного римському. Ідумейці напевно не творили б вийнятку. Найбільше, що з них могло б бути, — це непогані помічні відділи. Але Іродові треба було позолотити піґулку, і він, не довго думаючи, одповів:
— Під римським керуванням були б з них також добрі леґіонери!
Лише побачивши, як зійшлися в Ірода брови, зрозумів Вар, що ляпнув велику дурницю. Обидва замовкли. Квірін слав до Вара благальні погляди. Ах, цей Вар! Над столом звисла важка мовчанка, і виклик сурем вдерся до залі кличем визволення. На велетенському срібному полумиску, що підносився на могутніх ношах, вносили якогось дивовижного звіря. Раби спустили ноші перед Іродовим столом, і чотирьох александрійських кухарів стало за ношами з довгими, блискучими, наче мечі, ножами. На ношах було справжнє диво куховарства: молодий печений гіпопотам. Як і коли він дістався з Нілу до Іродової кухні, — Вар уявив собі його довгий шлях — і як там його приправляли, — це було таємницею кухарів, що виглядали скорше як жерці. Але тепер він, наче живий, визирав із гущавини свіжих папірусових паростів, роззявляючи на стіл свою пащу. І Вар зловив себе на зацікавленій думці, яка саме частина цієї печені припаде на його долю. Коли королівський стіл натішився поглядом на печеню і раби пообертали гіпопотама пащею до всіх сторін залі, — буря окликів й оплесків супроводила видовисько, — Ірод майнув рукою. Кухарі перекинули гіпопотама на спину, розтяли навхрест черево і витягнули з нього щось, загорнутого в листя. Запах коріння й сосу залоскотав у носі, обвіваючи стіл. Варові мимохіть збіглася слина, й він пригадав собі Квірінові твердження, що ніде не роблять таких підлив, як при Іродовому дворі. Гіпопотама однесли геть.