Коли теє «щось» переклали на другий полумисок і звільнили від листяної обгортки, — з нього стався медвідь. Його випростали, й він сидів, мов живий, спустивши на волохатий живіт пазуристі лапи. Заля лунала окликами, гості водили носами. Вар подивився на сусідній стіл праворуч, де сиділи римські достойники. Сестерцій умлівав від радісного передчуття, що випромінювало з його обличчя. Коли оклики вщухли й заля втихла, Ірод знову майнув до кухарів. Медведя розтяли і з його черева вийняли прекрасного пірястого струся й пересипали на новий полумисок. І знову сурмили сурми, заля аж гула окликами, Ірод задоволено посміхався, Вар і Квірін також бавилися. Із струсем зробили те, що й із його попередниками, і вийняли з нього біленького баранця. А з баранця так само вийняли павича, що на полумиску зараз же гордовито розклав віялом свого хвоста, з павича барвистого флямінґа, з того перепелицю, тучну єгипетську перепелицю, з неї коса[28], а з коса якогось сіренького птаха. І за кожним разом через Іродів стіл ішла нова хвиля тонких ароматів і Варові збігалася слина в роті. «Соловей», почув він від Квіріна, коли пташку переклали на золоту тарілку. А над ним так само стояли кухарі зі своїми ножами. І в солов’єві було щось. Ірод звернувся до Вара:
— Чекаємо на тебе, славетний Варе! Дай знак рушати!
Це була велика честь для гостя дати кухарям знак — перебрати символічно на себе обов’язки господаря. Очі залі були скеровані на Вара. Він підніс й опустив руку. Засурмили сурми і спустилися ножі. Як їх чотири могли вміститися в цій пташині і що з неї могли звільнити — було справді загадкою. Але з солов’я таки справді щось вийняли, розклали на чотири золоті тарелі, і царський управитель поставив їх перед Іродом. «Царські оливи, царські оливи!» — залунало залею. Так, це дійсно були оливи, по одній на кожній тарілці. Узявши до обидвох рук одну з тарілок, Ірод звернувся до Вара піднесеним голосом. У притихлій залі його було чути в кожному кутку:
— Тобі, славетний Варе, як заступникові божеського Авґуста на цій гостині, хай вічні боги продовжать дні його панування, належиться ця олива. Прийми й спожий її в довір’ї й радості!
Перебравши з уклоном тарілку, хотів Вар одповідати, але Ірод подавав другу:
— А це для твоєї особи, як гостя мого дому, славетний Варе!
На відповідь уже не було часу, бо сурми гриміли й заля стрясалася від окликів на честь Авґуста, Вара й Ірода. Вар підніс першу оливу до уст, поклав на язик, потиснув, і вона розплилася по піднебінню незвичайним смаком. Друга була ще смаковитіша. Смакував і свою Ірод, з півзаплющеними очима ворушив щелепами Квірін, наче занурений у глибоку задуму. Але заля згучала оплесками й кличами. Раби піднесли срібниці на вмивання рук, і, коли все стихло, Вар звернувся до Ірода:
— Твої оливи, царю, знамениті! Вірю, що й сам божественний імператор не відмовився б спожити їх. Прийми мою подяку, великий царю!
Ірод задоволено посміхався. Особливо титул «великий» з уст цього неабиякого римлянина приємно діткнувся його самолюбства. А Квірін втрутився також до розмови, й у його голосі тремтіло захоплення:
— Знамениті, царю! Присягаюся всіма олімпійцями, знамениті! Нічого подібного не знайти на всіх віддалях звідси до Сходу й до Заходу! Але ці царські оливи треба вміти не лише приправляти, царю! А це вміють лише в тебе. Їх треба також і смакувати, так, як вони приправлені. Смакувати, так би мовити, йдучи назад усіма змислами. Відчувати всі смаки нараз і кожен зокрема. Від солов’я до гіпопотама. Бо, розтираючи по піднебінню твою, великий царю, оливу, чув я й божеський спів Фільомелі — цього птаха вічних богів, і підподьомкання перепелиці в росистих полях Сарону, милувався барвністю королівського флямінґа й Юнониного птаха, відчував прохолоду медвежих стежок у ливинських лісах і їхав у сам палючий полудень по Нілу, коли гіпопотами ледь вистромляють ніздрі із дзеркальної поверхні!.. Усе було в твоїй оливі, великодушний царю!