— Велика, прекрасна й вельми дуже добра є та земля, яку ми бачили за тими горбами. Молоком і медом плинуть її ріки, під тягарем плодів угинаються віти дерев, а збіжжеві стебла ледь витримують тягар свого колосся. Правда, сильні тілом і твердинями своїми є народи тієї землі. Але пощо жахатися їх? Як хліб наш щоденний будуть вони перед нами, бо відступив Господь од духу їхнього й оддав їх у руки наші! Кинув їх у порох під ноги наші! Він буде змагатися поруч нас, він мором ранить їх і спалить їх, як солому! А нас зробить народом великим!..
— А нас зробить народом великим!.. — ще раз урочисто повторяє Елісеба. І при цій повторі вискакує хлопчик і, випроставшись, кидає до затихлої пітьми:
— І як зробив Калеб енакам, так зроблю і я ворогам нашим!..
А замовкла Елісеба посміхається у нічній тиші не до нього, а до далекої уяви, з якої виростає постать того… очікуваного… великого…
Так знайшла Елісеба шлях до душі свого сина.
Елісеба майже ніколи не згадувала Єгохананові про батька. А як іноді й говорила, то були це уривки дрібних споминів, натяки, недокінчені речення, які, почавши казати, спиняла, вривала. Чому це так ставало — не усвідомлювала собі. Чи то, може, була стриманість, що має розказувати дитині про свого чоловіка, чи не хотіла роз’ятрювати споминами досі незагоєну рану подружньої розлуки, чи рахувала сина замалим ще. Єгоханан про батька також багато не розпитувався. «Батько помер» — цієї свідомости йому цілком вистачило. Тих, що вмирали, відносили туди, до печер за Геброном. Вони вже ніколи не верталися… Але, як тільки до його життєвого кола увійшла наука закону, тоді з нею ввійшов до Єгохананового життя й ніколи не пізнаний батько.
Школа рабі Самлая, гебронського вчителя дітей, знаходилася влітку під широкою катрагою[32] його дому. Велике подвір’я, бруковане широкими чотирикутними плитами, було лише низеньким муром відгороджене від садка, що спускався по схилі в долину. Виноград перепинав свої пагони через огорожу, досягав стіни будинку й оповивав прибудову неприступною зеленою завісою. Під катрагою лежали солом’яні мати для учнів, а в куті здіймалося кам’яне підвищення, щось наче залишки підставця для колони. На тому підвищенні сидів старий Самлай. Ходили чутки, і Самлай навіть сам підтримував їх у принагідних розмовах, що його дім стоїть на місці колишнього Давидового судилища. З підвищення під катрагою цар Давид творив колись суд над гебронцями. Здається, що з цього сумнівного переказу Самлай робив для себе дуже корисні висновки, бо, сидячи на підвищенні, з сувоєм на колінах і довгою лозиною в руці, він поглядав згори на своїх учнів, як колись, мабуть, Давид на підданих.
Так, це були Самлаєві піддані. До такту лозини розгойдувалися їхні постаті, і співні хлопчачі голоси виспівували до такту проказане речення. Єгоханан був наймолодшим серед них, і Самлай садовив його біля себе, на підвищенні. Серед одноманітного виспівування дзвінкий Єгохананів голосок тремтів джерельцем скельної криниці. Самлай прислухався й задоволено гладив бороду: йому здавалося, що чує голос Єгохананового батька, що так само був його учнем перед довгим шерегом років.
Сонце йшло через подвір’я, розпалюючи сірі плити, але під катрагою був приємний холодок. Зі свого місця Єгоханан мав широкий розгляд на поля й левади, на сірі руїни давніх твердинь і на далеку дорогу до Єрусалима, що губилася між горбами. Його думки мандрували по цій дорозі геть од Геброна, а слухняний язик вимовляв сам перші мудрощі науки: послух і покору до батьків, а голос заспівував дзвіночком:
— Слухайся, сину мій, батькової науки й не нехтуй порадами матері своєї!..
Решта дітей приєднувалися вроздріб:
— Бо науку добру дають вони вам! Не залишайте, не залишайте законів їх!
Не була це легка наука. Давно забута мова прабатьків, що нею був написаний закон, була важка й незрозуміла для дітей. Зрештою Самлай не дуже намагався товмаченням. Діти мусіли знати все напам’ять. Розуміння приходило опісля або й не приходило. Для дітей вистачало знати святі слова Божої мови. Лише часом, наче оп’ятий якимось сумнівом, давався Самлай до перекладу на арамейське. Але сам плутався у своїх перекладах і залишав ці невдалі спроби. Так вони і проходили напам’ять початки писаного закону, коливаючись і виспівуючи, виспівуючи й вихитуючись, заколисуючи старого вчителя до півдрімотного куняння. Лише коли доходило до улюблених Самлаєвих місць, він наче прокидався, і його лозина погрозливо вихитувалася до недвозначних наказів: