— Якути, — мовив Юрасик зосереджено, — вірять у те, що шамани мають здатність бачити минуле. Є міф про Хара Тюмена. Там бурятські шамани розкривають злочин — підступне вбивство господаря власними людьми…
— А до чого тут?..
— А ще є міф, — перебив її Юрась, — про шамана Суор Уоле, який перекинувся на голку і підслухав розмову сімох сестер — духів віспи. А потім він підстеріг старшу з сестер і полонив її у пляшці…
— Оригінальний, — Ліна примружилась, — метод лікування віспи…
— А ще, — не вгава Юрасик, — шаман керує духами…
— Але до чого тут «їжак»?!
— Ну-у-у… — журналіст розвів руками, — уяви собі таку ситуацію: є прилад, який, замість шамана, може не тільки діагностувати хвороби, а й, скажімо, попереджати їх, який читає і минуле, і майбутнє… І є люди, що хочуть знати майбутнє, а минуле, навпаки, прагнуть приховати…
Ліна вагалася. Маленький голчастий «їжак» як засіб перемогти вселенське зло? Випередити його? Викорінити його з лиця землі? Дивний, дивний прилад — не має ні дисплею, ні хоч якогось маленького віконечка, на якому могла б відображатися інформація, що зчитувалася з отих усіх тисяч точок на тілі людини. Ні, це все занадто фантастично!
— Але хто розшифровує інформацію?
— На фірмі сказали, — Юрась Булочка конфіденційно нахилився до Ліни, — що теоретично прилад має працювати таким чином: є комп’ютерна програма. Прилад під’єднується до комп’ютера. Виводи прилада, оті дві тисячі сорок вісім голочок «їжака», торкаються шкіри. Комп’ютер посилає сигнал на виводи, тіло реагує на сигнал, а комп’ютер дешифровує реакцію.
— А це означає…
— Десь має бути комп’ютер із програмою.
— Комп’ютер із програмою, — відлунням повторила Ліна.
Двері до палати відчинились і хряпнули об стіну. Захиталося ліжко, скреготнули пружини. Чахла квітка на вікні тріпнула жовтим листям. Крізь двері проліз гігантський пакунок, а за ним — нога в брунатному черевиці, коло якої терся чорний мокрий ніс.
— Хованцю, як ти сюди проліз? — Ліна сплеснула в долоні.
Скреготнувши кігтями по лінолеуму, пес підтягнув задні ноги, на череві заповз у палату й умить заховався під ліжком. Чорний хвіст черкнув Юрасика по оголеній литці між мештом і холошою штанів та залоскотав. Із-за пакунка визирнув розгублений Орестів вид, на якому пробилися чорні вуса й дводенна борідка.
— Салют! — привітався Орест неуважно й почовгав до вікна. Тут виявилося, що ззаду його хилитався ще один пакунок, який дивним чином тримався в Ореста на поясі.
— І що це має бути? — Ліна скосила око на шурхітливий папір.
— Зараз побачиш, — пообіцяв Орест швидко. Він обірвав папір, із-під якого з’явилися сталеві якісь довгі рурки з гачечками. Між гачечками напнута була смугаста цупка тканина. На кінцях рурок причепилися чотири гумові колеса. Орест зробив два різких рухи, мовби штукар[14], що стріпує зв’язаними різнобарвними хустками, айн-цвай-драй — і сталеві рурки самі собою склались у легкий дитячий візочок нестандартних габаритів.
— Це для кого? — не втримався Юрась Булочка.
— Тобто? — Орест ображено стенув плечима. — Для Ліни. У неї легкий струс мозку, ходити не можна, буде їздити. Ми її забираємо додому.
З-під ліжка почувся інтенсивний стукіт хвоста об підлогу.
— Я туди не сяду під страхом смертної кари, — затялася Ліна.
— Сядеш, сядеш, — пообіцяв Орест і одним махом пересадив маленьку журналістку з ліжка в хистку машину на колесах.
— Рятуйте, людоньки добрі! Пробі!
Хованець застережливо рикнув. Ліна клацнула зубами й замовкла.
З другого пакунка, який хилитався в Ореста на поясі, з’явилися Лінині пісочного кольору джинси, кофтина й велика сумка.
— Прошу отримати майно. Перелік вилученого додається.
Ліна занурила руку в сумку й довго щось обмацувала, тоді мовчки зашпилила змійку й ображено склала руки на колінах. Наелектризовані руді коси стирчали на всі боки.
— Поїхали? — нахилився над нею Орест запопадливо.
Невдоволене буркотіння він чомусь беззастережно сприйняв за згоду, і візочок на гумових безшумних колесах викотивсь у коридор.
Поїхали, — подумав Юрасик відсторонено й механічно рушив за ними. Чорний пес попід стіною повз на череві, ховаючи винуваті червоні очі. Крізь прочинені двері палат долинали ліниві теревені жінок, які в розпал городнього сезону опинилися на ліжках, десь радіо грало натхненно, брязкали двері в коридорі й впускали розморених на сонці відвідувачів, чиї руки відтягали об’ємні клунки, коло сходів топталися хворі під телефоном-автоматом, а з-за сходових дверей тягайся цівки суворо забороненого в лікарні тютюнового диму. Двері ліфта розтулилися, почулися підліткові смішки, хтось кинув веселим оком на чудесний смугастий візочок, але двері знов затулились, і ліфт шухнув донизу.