Слухняний автобус доправив його на інший кінець містечка. Валерій Нечипоренко зліз коло старої дерев’яної церкви, на якій лежала печатка вилюднення: ця окраїна міста, колись густо заселена, занепадала. Частина мешканців, забагатівши, посувалася ближче до центру; молодь прагнула столиці. Старші люди ще зберігали вірність колись великій парафії, та тільки з роками їх ставало дедалі менше. Врятувати стару церкву не міг уже навіть молоденький священик, який одразу після академії направлений був сюди і взявся до роботи з юначим ентузіазмом. Він навіть замешкав у хаті, яка одним боком прилягала до церкви і в яку з церкви вели вузькі двері. Був у хаті й парадний вхід.
Саме до цього парадного входу і підійшов Валерій Нечипоренко. Механічно витер ноги на килимку перед порогом, тоді несміливо підняв руку і подзвонив. Двері відчинила висока чорнява жінка в рожевому светрі.
Треба пояснити, що священик мешкав разом зі старшою сестрою — веселою і легковажною, яка, незважаючи на всі застереження брата, псувала йому репутацію. Щойно священик і його сестра з’явилися на рябокінській околиці, містом поповзли всілякі чутки. Говорили й переказували, буцім пані Мокош — найкраща ворожка на всю округу, а може, і ясновидиця: кому що не скаже — все збувається. Ото послухає суперечку вболівальників, кине карту і скаже: завтра львівські «Карпати» переможуть донецького «Шахтаря» — і точно, назавтра «Карпати» побивають «Шахтаря» з розгромним рахунком десять-два.
Пані Мокош відступила від дверей і з загадковим усміхом припросила нежданого гостя до світлиці.
— Слава Ісусу Христу, — привітався незвичним для себе чином Валерій Нечипоренко. Пані Мокош щось пробурмотіла, привітно кивнула і жестом вказала гостеві на м’яку софу під стіною. Гість сів.
— Ви до отця Валентина? — спитала сестра священика.
— Ні… е-е-е… я до вас, — зніяковіло відповів Валерій Нечипоренко і подумав, що йому, офіцеру, не до лиця така сором’язливість. Пані Мокош знову загадково всміхнулася й сіла до столу, застеленого до самої підлоги жовтою важкою скатертиною.
— В якій же справі? — весело поцікавилась вона.
Валерій Нечипоренко, геть зніяковівши, довго добирав слова і сопів, як першокласник перед учителькою. Нарешті він здобувся на слово.
— Мені… вас… рекомендували…
— Так-так, — заохотила його пані Мокош, вкладаючи гарні руки з яскравим манікюром на стіл.
— Тут така ситуація… — продовжував белькотіти гість і не знав, чого, власне, він сюди припхався і як тепер викручуватися з двозначної ситуації. Тим паче, що він от-от розголосить службову таємницю…
— Я вас слухаю, — лагідно мовила сестра священика і сором’язливо підправила комір рожевого светра, та в чорних очах її грали шалені іскорки.
— Якби ви згодилися допомогти…
Пані Мокош вирішила прийти гостеві на допомогу:
— Та ви не нервуйтесь, — і тим остаточно добила його: Валерій Нечипоренко замовкнув всерйоз і надовго.
Сестра священика ледь помітно похитала головою, підвелася з крісла й пройшла до сусідньої кімнати. За мить вона повернулася.
— Ви пригощайтеся, — сказала вона і простягнула гостю велику таріль, повну свіжих персиків. Валерій Нечипоренко, звиклий до суворих службових буднів, тільки рота розтулив на таку розкіш у квітні місяці. Персики пахли запаморочливо й були шорсткими на дотик. — То що за проблема? — спитала пані Мокош і всілася до столу.
Міліціянт, тримаючи в руках персик і не наважуючись відкусити, нарешті спромігся з п’ятого на десяте розповісти, яка справа привела його на околицю містечка Рябокінь.
— Ну, і вони втекли, — закінчив він свою розповідь. — Розумієте, жодних слідів: скло ціле, ґрати цілі, охорона божиться, що дверей не відчиняла… Словом, темна історія. Хтось же мав їх випустити? Я шукаю зрадника.
— Нетрадиційними, так би мовити, методами… — промовила сестра священика, тамуючи іронічний усміх, а тоді підняла край скатертини і з шухлядки в столі витягла колоду новесеньких карт.
Карти впали на стіл, і Валерій Нечипоренко побачив нижника[5] у козацькому жупані й з оселедцем на голові, кралю[6] у віночку, іншу кралю, запнуту до брів білою хусткою. «Ну, в такій хаті і карти мають бути незвичайні», — подумав він і озирнувся на Божу Матір, яка позирала на нього тепло з кутка кімнати. В погляді Божої Матері не було осуду, тільки якась загадка.