— Ще й як сумую. Найбільше хочеться сказати, що люблю, що без неї все абсолютно не так.
Лука не плакав. Він лише глянув дорослими очима й побажав гарних снів. Тихенько підвівшись, я вийшов із кімнати.
2
65 км на схід від Вашинґтона, США. 27 серпня, 2015 рік
Кляті підбори-шпильки на кожному кроці відбійними молотами віддавали в п’яти, а потім голкою прошивали наскрізь усе тіло аж до голови. Ліве плече ледь витримувало вагу чорної шкіряної сумки, напханої документами, косметикою, ще й із пляшкою води. Права рука повільно масувала скроні, аби хоч якось, хоч на трішки відігнати втому.
Кожен крок важчав і робив пересування неможливим. Вийшовши з конференц-залу, Мелані Маєрс поплелася до ліфта — шляху до омріяного відпочинку. Жінка віддала б зараз усе, аби спрямувати думки до чогось буденного, як-от вишивання чи мильна опера. Треба було забути нещодавнє зібрання. Вона ступила до ліфтової кабіни, натиснула кнопку «0» і стомлено притулилася спиною до стінки. Під вагою шестиденного робочого виснаження повіки мимоволі опустилися, і жінка поринула в рятівну темряву.
«Ще кілька десятків хвилин — і блаженний відпочинок… Гаряча ванна… м’яка пінка…»
Різкий голосний сигнал вивів білявку з трансу. Її молодий напарник-програміст, устромивши ногу, зупинив ліфт і заскочив досередини. Низький, на вигляд років із тридцять, азійського походження й з тоненьким голосом. Рідкувате чорне волосся завжди стирчало в різні боки (іноді Мелані здавалося, що то жахлива стомлива робота довела його зачіску до такого стану), а маленькі очі дивилися на все й усіх із незмінною підозрою.
Думки про піну вивітрилися вмить. Чортів вузькоокий! Ні, опускатися до расизму не для Мелані Маєрс, хоча чортів Діксон і дістає тупими, нудними запитаннями до печінок. Особливо ті питання діймали тоді, коли погляд напарника націлювався на її сідниці чи розстебнуті ґудзики блузки.
— Almost…[11] — усміхнувся чоловік.
Жінка лише кивнула, чим дала знак про абсолютну відсутність бажання вести будь-який діалог. Очі за змеженими повіками продовжували шукати бажаного відпочинку. Від самої думки про гарячу воду та всіяну бульбашками пінку на її оголеному стомленому тілі дихання ставало важчим.
— Так… навіщо ти збрехала, Мелані? — неочікувано запитав азіат, стріляючи поглядом, як завжди, трішки нижче, якраз у виріз блузки.
Серце Мелані на мить зупинилося. Вона не знала, що відповісти. Цю тему більше не варто порушувати.
— Я не брехала, Лі. Ти ж знаєш, — крізь зуби процідила жінка.
Нагадування китайця витягнуло її з теплої ванни. Руки затремтіли, і спробами сховати їх до кишень цього не приховати. Слід контролювати себе, адже найменший вияв слабкості викаже її, поставить під сумнів компетентність і право працювати в цій компанії.
«Якого біса так довго?»
Кабіна опускалась зі швидкістю реактивного слимака. Для повного ефекту не вистачало лише, як у фільмах шістдесятих, фонової веселої музики. Час спливав надто повільно.
— Куди їхатимеш? — Лі Діксон змінив тему розмови.
Хоча чоловік і народився в Китаї, батько, уродженець Техасу, усе ж наполіг на своєму прізвищі.
Мелані ледь помітно полегшено видихнула.
— Барселона.
— Барселона? Справді? — здивувався програміст. — Там, здається, цієї пори надто спекотно.
— Так.
— Мій друг Кайл якось бував там. Каже, неперевершене місто. Особливо готичний квартал.
«Господи! Та закрийся вже!»
— Чим добиратимешся? Проте чого я питаю: звісно ж, літаком. Яким авіарейсом? Чув, United Airlines[12] надає знижки на прямі рейси з нью-йоркського аеропорту Кеннеді в європейському напрямку. Як знаю, з Вашинґтона прямо до Барселони з літаками туго.
Ліфт зупинився, але Діксон і далі щось торочив, щоправда, відвівши погляд від декольте, наче врешті зрозумівши всю непристойність своєї поведінки. Мелані, так і не відповівши, по-зміїному прослизнула повз китайця, ледь зачепивши його за плече. Вона майже бігла, але відірватися від напарника ніяк не вдавалося. Вони опинилися в просторому приміщенні з прозорими скляними стінами. Мелані ніколи не подобалась атмосфера офісного холу. Направду вона була їй огидною — викликала почуття ув’язнення у величезному акваріумі, за яким вели постійне спостереження. Як за піддослідними пацюками. Свободою тут аж ніяк не пахло.
Підійшовши до пропускного пункту, Мелані показала чорношкірому охоронцеві бейджик з іменем і маленьким фото, де вона мала набагато молодший і життєрадісніший вигляд. Той лише люб’язно всміхнувся й повів рукою в бік виходу. Жінка кивнула у відповідь і пролетіла далі. Лі не відставав, повторюючи її дії крок за кроком. Довкола метушилися такі самі, як і вони, працівники — опущені голови з хаотичними думками, ділові костюми за декілька тисяч доларів і пиха, від якої аж тхнуло.
— То коли ти повернешся до роботи? — Лі мусив перейти на легкий біг, аби порівнятися з жінкою.
— Ще не знаю.
— Можу я глянути на твій звіт?
Чоловік указав пальцем на червону теку, кутик якої стирчав зі шкіряної сумки Мелані.
— Ем-м-м… він залишився в офісі, — збрехала Мелані.
Вони вийшли на просторий паркінг праворуч від масивної сірої дванадцятиповерхової будівлі. Сонце, що стояло високо в блакитному небі, пекельно смажило асфальт і припарковані авто. Гарячий потік повітря шугнув вулицею та підхопив коротке, до плечей, біляве волосся Мелані. Звичним порухом руки вона поправила його. Чоловіки не раз запитували, чи не дратує її отак постійно поправляти зачіску за вітряної погоди.
«Дратує! Ще й як дратує!»
— Хіба це не він у теці? — не вгавав Лі Діксон.
Китаєць перетнув уявну межу — Мелані гнівно розвернулася до азіата. Їй неймовірно закортіло заїхати по всміхненій пиці кулаком, навіть попри те, що декілька днів доведеться ходити з перев’язаною кистю. За останні роки вона навчилася не тільки бити чоловіків, а й справно вирубати їх одним ударом. Зараз саме була нагода скористатися вмінням на практиці, проте… мусила стерпіти. Мелані повинна була протриматися ще трохи, доки не наблизиться до свого авто… Та нерви не витримали.
— Чого ти причепився?! — прорипіла жінка. — Що тобі до моїх справ? Маєш свої, ними й займайся.
— Я лише хвилююся за наш проект. Думаю, ні ти, ні я не хочемо втратити те, над чим так довго працювали. Могла б просто попросити про допомогу.
— Не розумію, про що ти, — відмахнулася жінка. — Я не бажаю продовжувати цю безглузду розмову!
Мелані різко повернулася спиною до колеги й пришвидшилася. Серед десятка чітко вишикуваних у ряд автомобілів Мелані побачила свій брудно-червоний седан Mitsubishi Lancer. Одначе, ступивши ще крок, білявка відчула, як її лікоть обтиснули чужі пальці. Діксон! Величезна хвиля гніву накрила Мелані Маєрс, і вона востаннє крутонулася на пальчиках до китайця. Чорна сумка описала коротку дугу й «ненавмисне» врізалася йому в пах. Вигук фальцетом зірвався з губів китайця, і він зігнувся, хапаючись за забите місце. Мелані скористалася нагодою й спритно застрибнула в авто. Седан повільно рушив із місця й відразу набрав швидкість, вилітаючи з огородженої території повз блокпост. Мелані врешті почала заспокоюватися. Поїздка додому — єдине, що могло розвіяти думки. Лі Діксон мовчки проводжав жінку поглядом.
3
Львів, Україна. 29 серпня, 2015 рік
Вдихнувши запах свіжонапастованого коридорного паркету, я взявся за ручку дерев’яних дверей університетської кафедри. Дерево біля петель відчутно потріскалося і, коли високі двері відчинялися, тихо поскрипувало. Сам погляд на ті двері вселяв спокій та пробуджував азарт до вивчення історії. У коридорах університету все було інакшим: студенти метушилися, викидаючи в повітря негативні хаотичні розряди. Зітхнувши, я переступив високий поріг і залишив гамір позаду.
12