Що за чортівня?
Келлер збагнула, що то попереджувальна сирена про наближення торнадо. І тут родині Пайнів не поталанило, ніякого спокою.
Двері відчинилися, учасники похорону почали виходити. Вони організовано вервечкою просувалися до сходів, що вели донизу, неподалік від убиралень. Келлер несподівано для себе опинилася у загальній черзі. Літній чоловік перед нею охав щоразу, коли опускав неслухняні ноги на чергову сходинку.
— Як завжди, тільки страху наганяють! — пробурчав старий. — Ми ще й спуститися не встигнемо, а гроза вже мине.
Келлер подумалося, що так поводяться кругом, куди не подивися. У Манхеттені люди не бояться терористичних атак. У Сан-Франциско нікого не налякаєш землетрусом. У Флориді роззяви стоять на пляжі, спостерігаючи за ураганом. А тут народ неквапно спускається до підвалу, коли з неба насувається загроза торнадо, що нищить усе на своєму шляху.
Напевно, у неї самої вигляд був переляканий, чи, може, у ній просто легко було впізнати приїжджу, бо, коли вони нарешті спустилися до підвалу, якась літня жінка взяла її під руку і сказала:
— Не хвилюйся, дитинко. У нас таке часто трапляється, нічого страшного.
За кілька хвилин у підвалі стало повно від учасників похорону. Келлер стояла біля дошки для оголошень із приколеними на ній повідомленнями про благодійний ярмарок, спортивні змагання, збір скаутів і намагалася не перечепитися через звалені під стіною складні металеві стільці. Вона оглянула натовп у пошуках Мета.
У дальньому кутку приміщення невеличкий гурт скупчився навколо Метової тітки. Поряд із Сінді стояла якась чорношкіра жінка, а нижче Келлер помітила голову: напевно, Метів дід сидів на стільці. Мета видно не було.
У другому кінці вона побачила гурт студентів, доволі колоритна компанія. Неймовірної вроди білявий молодик, юнак-індієць з хитруватим поглядом, кореєць такого височенного зросту, що йому доводилося нахилятися, аби не набити ґулі на голові, чорношкіра красуня з добрими очима і мініатюрна дівчина з потеклим від сліз макіяжем. Мабуть, Метові друзі з Нью-Йорка, вирішила про себе Келлер. Із ними Мета теж не було.
Їй треба було поговорити з ним. Звісно, не найкраща мить повідомляти про те, що сталося з братом, але Сара не хотіла, щоб він дізнався про напад від журналістів. Вона вже почала звикати до того, що для Мета стала чорним вісником, який приносить лише погані новини.
Сара придивилася до ще однієї групки. У її центрі стояв губернатор, а навколо — його свита. Дивно, що не було жодної наведеної на нього телекамери. Отже, ніякої поживи для авторів «Жорстокої натури», хоча Келлер була впевнена, що тітка Мета заборонила Адлерам навіть на сто метрів наближатися до місця похорону. Через натовп пробирався пастор, щоб поговорити з губернатором.
— Добре, шановні, — промовив голосно губернатор, перекриваючи загальний гомін. Поряд із ним стояв пастор. — Тривога минула, прошу всіх повернутися нагору.
Він вказав рукою у напрямку сходів. Натовп розступився, пропускаючи вперед Метового діда й тітку. Старого чоловіка підтримувала доглядальниця, погляд у нього був зляканий і непевний.
Келлер стояла і спостерігала, як люди один за одним виходять із підвалу. Вона шукала очима Мета, сподіваючись вчасно його помітити й відвести убік. Врешті вона вирішила, що попросить його зустрітися й поговорити після служби. Зачекати і розповісти про брата потім. Келлер швидко перевірила в мобільному, чи не потрапила новина про напад на Дені до інтернету. Ще ні.
Увагу Келлер привернули два електронних листи, що прийшли один за одним. Перше — службовиця з в’язниці надіслала перелік відвідувачів Дені Пайна. З ним вона може ознайомитися пізніше. Другий — комп’ютерники ФБР вияснили, хто надіслав відео з вечірки на форум сайту «Свободу Дені Пайну» — якась жителька Адейра із місцевих, чиє ім’я Келлер нічого не говорило.
Келлер поглянула у бік сходів. Там все ще було повно народу. Щоб не гаяти часу, Келлер надіслала повідомлення із запитом місцевим колегам, аби дізнатися більше про жінку, яка надіслала анонімну інформацію. Затим натиснула на файл із переліком відвідувачів Дені. Він був короткий. Візити родичів. Адвокати. Але одне ім’я привернуло її увагу — Ніл Фленеґен. Десь вона вже його чула, а от де саме? Келлер вирішила скористатися найсекретнішою зброєю для боротьби з криміналом кожного порядного агента ФБР: вбила ім’я у рядок пошуку Ґуґл.
На екрані мобільного зарясніло від газетних заголовків.
Фленеґен був замішаний у секс-скандалі, пов’язаному з колишнім губернатором. Він був організатором нелегальних вечірок для губернатора та його заможних гостей. Неповнолітні дівчата. Наркотики. Слідча рада присяжних визнала його винним, і тепер усі чекали, що він здасть губернатора та інших з його кола.