— Ти комусь говорила — батькам, учителям чи ще комусь — про те, що трапилося на вечірці?
— Вона не хотіла, щоб її батько дізнався. Сказала, що він… Вона примусила мене пообіцяти.
— Хто той хлопець? — запитала Келлер. Їй треба було витрусити з Гарпер ім’я, але для цього слід набратися терпіння.
— Ерік Гатчінсон, — сказала Гарпер. — Він каже всім, що нічого такого не робив, але вона розрепетувалася і вдарила його ногою по яйцях, але це зовсім не схоже на Меґі.
Отже, усі підлітки знали, що сталося, але ні один не розповів нічого дорослим.
— Ти можеш пригадати ще щось про ту вечірку? Або щось незвичайне, що сталося до від’їзду Меґі до Мексики?
Гарпер прикусила нижню губу:
— Була одна річ.
— Що саме?
— Коли по телевізору повідомили про нещасний випадок, до мене прийшов Тобі Лі. Він сказав, що перед тим, як вирушити до Мексики, Меґі попросила його про послугу.
— Тобі — колишній однокласник?
— Так. Він сказав, що Меґі намагалася відслідкувати один номер. Тобі — комп’ютерний геній.
Відслідкувати номер? Незвично.
— І він їй допоміг?
— Гадаю, що так. Він може вам усе розповісти. Але він вважає, що тут щось нечисто.
Келлер ледве стримувалася, щоб не вигукнути: «То чому ж ніхто з вас нічого не розповів?!» Але мізки підлітків працюють інакше.
Келлер подякувала Гарпер за допомогу, попросила її нікому не говорити, про що вони розмовляли, і відправила назад до класу.
Залишившись на самоті, Келлер заскреготіла зубами, коли подумала, що останньою подією в житті бідолашної сімнадцятирічної дівчини став неприємний епізод із хлопцем. Гарпер сказала, що його звуть Ерік Гатчінсон. Келлер поглянула на годинник. Їй треба було поговорити з Тобі Лі про справу з відслідковуванням телефонного номера. Але вона не могла допустити, щоб те, що сталося на тій вечірці, померло разом з Меґі Пайн.
До кабінету повернулася директорка.
— Мені хотілося б поговорити з Тобі Лі, — сказала Келлер, — але спершу викличте Еріка Гатчінсона.
Розділ 34
Ерік сидів рівно, схрестивши руки на грудях, з невдоволеним виразом на вродливому обличчі. На ньому була футболка із зображенням перехрещених ключок для лакросу і написом «Хай згинуть ті, що зі Східного узбережжя!». Його батько, червонощокий, з тілом колишнього атлета, сидів поряд у такій самій позі, жував гумку і сердито дивився на Келлер.
Коли Еріка викликали до кабінету, він відмовився говорити з Келлер без батька. Мудрий хід, не підкопатися. Заможні, освічені завжди залучали юридичну, а в цьому випадку — батьківську підтримку. Вони знали, що адвокати — це важливо, у школі їх навчали юридичної грамотності, або принаймні вони вчилися у найбільшого просвітителя конституційних прав — серіалу «Закон і порядок: злочинні наміри».
Але не всі. Дені Пайн не був таким освіченим. Якби він попросив собі адвоката, то сьогодні, можливо, не сидів би за ґратами. Келлер кілька разів проглянула відео з його допитом, і в неї все всередині переверталося від обурення. Не йшлося про корумпованість поліцейських, що проводили допит. Вони були простими провінційними копами з Небраски з браком професійної підготовки. А ті інструкції щодо допиту, яких їх навчали, відомі під назвою «Рейдова техніка», відзначалися одним слабким пунктом: вони часто призводили до самонамовляння. Неймовірна кількість результатів ДНК не тільки звільняла з-під ґрат невинних, а й доводила, всупереч загальній думці, цілковиту невинність тих, хто повністю визнав свою провину, особливо у випадку з неповнолітніми.
Кілька років тому Келлер брала участь у практичному семінарі з проведення допитів, і її вразила кількість самонамовлянь. Вона згадала, як їхній інструктор любив підкреслювати: «Нас учили звертати увагу на всілякі ознаки, що свідчать про брехню опитуваного, як-от уникнення прямого погляду у вічі, вертіння на стільці. Але насправді у випадку з дітьми та підлітками вони свідчать лише про неспокій. Нас учили, що найменші дрібниці мають викликати підозру в скоєнні злочину. Але діти часто просто-напросто повторюють, як папуги. Нас учили техніки мінімізації під час опитування, казати опитуваним, мовляв, якщо вони скажуть правду, їх відпустять. А тепер знаємо, що підлітки часто хапаються за таку можливість і зізнаються у нескоєному, аби тільки повернутися додому, щиро сподіваючись, що їхню невинність можна буде довести пізніше». Наприкінці семінару інструктор сказав: «Мені довелося допитувати п’ятнадцятирічного хлопчину, який зізнався і провів за ґратами одинадцять років за злочин, якого не скоїв. І тепер я покладу всі сили і решту мого життя на те, щоб таке більше не повторилося».