Бар «Водопровідники» мав вигляд типової таверни невеличкого провінційного містечка, як його собі уявляли в Голлівуді. Більшу частину приміщення займала довга барна стійка, за якою на високих стільцях сиділо кілька місцевих, які витріщалися на власні відображення у тьмяному дзеркалі на стіні: сезонні робітники з сусідніх ферм, трубоукладальники зі зрошувального комбінату, кілька старожилів з набряклими обличчями, п’яничка. А от за окремими столиками публіка була молодшою. Стильні парочки — чужаки-заїжджі, які працювали на керівних посадах в «Адейр Ірігейшен», — сиділи за столиками, а в глибині приміщення юнаки та юнки років двадцяти грали в дротики та більярд.
Метові здалося, що всі вони повернули голови в їхній бік і завмерли, щойно він зайшов. Це нагадало йому Мексику, коли у джунглях несподівано зависла тиша: її жителі притихли, відчувши присутність чужого. Загроза. Тиша тривала лише секунду, затим звичний гамір бару повернувся.
— Маю для тебе сюрприз, — сказав Ґанеш.
Мет підозріло примружився.
З глибини бару з’явився гурт знайомих облич. Попереду — Кала, як завжди, неймовірно гарна. За нею нависав Ву-Джин, слідом — Софія у зеленій армійській сорочці. Замикав процесію Кертіс, який, схоже, виявився єдиним чорношкірим відвідувачем у барі. Звісно, їхній гурт не міг не привернути до себе уваги. Ґанеш викликав чортиків із табакерки. І вони повискакували, щоб підтримати Мета. Він щосили намагався стриматися від сліз.
— Ну от навіщо ви усі приїхали?! — пробубонів він, обіймаючи Калу, а потім Софію. Потиснув руку Ву-Джину, який не любив обіймів, притиснув до себе Кертіса.
Друзі усілися за два зсунутих разом високих столики. Ґанеш та Ву-Джин пішли до барної стійки замовляти.
Як завжди, усі чоловіки в барі витріщалися на Калу. Мет вважав, що вона до цього звикла. Непомітні й відверті погляди − від молодших, поціновувальні − від старших, що розумілися краще.
— Погляньте, старий музичний автомат! — вигукнула Софія і вхопила Калу за руку. — Ми на хвилинку!
Дівчата впевнено пробралися крізь юрбу відвідувачів і схилилися над засмальцьованим склом музичного автомата, тицяючи в нього пальцями й хихикаючи між собою. За мить приміщення заповнили вступні акорди «Дороги до пекла» у виконанні AC/DC. У Мета запекло в горлі, коли він почув улюблений гурт батька.
— Ти як? — запитав Кертіс.
— Як у поганому сні. Особливо отут.
Він знову поглянув на музичний автомат. До дівчат підійшли двоє чоловіків. Софія сміялася з чогось сказаного ними. Кала не звертала на них уваги, як завжди.
— Коли ви встигли приїхати? — запитав Мет. — Як ви мене знайшли?
— Ґанеш надіслав усім повідомлення сьогодні вранці, — пояснив Кертіс, — він купив усім квитки і замовив номери в готелі.
Кажуть, у багатих свої таргани в голові. Але це не про Ґанеша. Він здавався звичайним нью-йоркським студентом: здібний хлопчина, живе у задрипаній квартирі, покурює траву і клеїть дівчат. Але він таки був особливим. Попри усю його ексцентричність, Ґанеша відрізняла безкомпромісність. Коли їм усім не вдалося купити квитків на концерт, куди так кортіло потрапити, він заплатив музикантам і влаштував приватну вечірку. У його друзів не було грошей на весняні канікули? Він замовляв чартерний рейс і орендував бунгало на морі для всіх. Квитки до театру? Запросто. Похід до найдорожчого бару міста? Без проблем. Ґанеш не надавав значення матеріальним речам. Найважливішими цінностями для нього були нові враження і дружба. Грошей йому не бракувало, але вони були лише засобом для досягнення мети. У багатих таки свої таргани в голові.
Кертіс, прищурившись, оглянув Мета:
— Ти як, тримаєшся? Якщо тобі треба поговорити, якщо хочеш піти звідси, то можемо…
— Ні-ні, — відповів Мет, — вже бачити вас поряд для мене якраз те, що треба.
Повернулися дівчата.
— Де вже ті напої?! — вигукнула Кала і поглянула в бік барної стійки.
— Ті типи вас діставали? — запитав Мет.
— Ми з Нью-Йорка, не маленькі. Вміємо за себе постояти, — відповіла та.
Мет усміхнувся. Він не любив, щоб його жаліли, краще видимість нормальності.
Софія з реготом повідомила:
— Прикинь, їх звуть Буран і Грім. А брата їхнього — так вони сказали — звати Вітер. Сядь і плач!
Нарешті з’явилися Ґанеш з Ву-Джином, кожен із глеком у руках. Ву-Джин ніс ще й склянку води для Кертіса.