— Нормально, — відповів Стів, соромлячись поглянути Метові в очі.
— А ти, Нете, все ще граєш у бейсбол? — звернувся Мет до більшого. Той колись був зіркою містечкової команди.
Нет також зніяковіло понурився.
Але їхній ватажок, чиє обличчя теж здавалося Метові знайомим, хоча він і не міг ніяк його впізнати, не вгамовувався:
— Ви, дристуни, можете розпускати слину, впадаючи в спогади, але оцей виродок, — він тицьнув пальцем Метові у груди, — гадає, що він і оті євреї-кіношники можуть виваляти нас у лайні, а потім являтися до нашого бару, ніби так і треба.
— Я не брав участі у серіалі, — нагадав Мет.
— Не ти, так твоя смердюча сімейка!
Тут кров ударила Метові в голову. Увесь той гнів, що він роками стримував у собі, вирвався на поверхню:
— Іще одне твоє слово про мою сім’ю — і Нетові зі Стівом доведеться виносити тебе звідси.
Раптом натовп навколо них розступився, пропускаючи дівчину з густим темним волоссям. Вона підійшла до ватажка, ставши між ним та Метом.
— Рікі, що ти твориш?! Ось я мамі все розповім, тоді… — Вона замовкла, роззирнулася, підозріло поглянула на Мета з друзями. — Якщо ви його хоч пальцем зачепите, вас посадять за вбивство. У нього пластинка в голові. Один удар — і йому кінець.
Вона дивилася на Мета.
— Тобі краще знати.
Мет очам своїм не вірив. Після усіх довгих років, коли він згадував ту саму ніч на Бугрі, свій перший незабутній поцілунок. І ось тобі — Джессіка Вілер. Поки Мет стояв стовпом, приходячи до тями, натовп розійшовся. Джессіка відігнала Рікі, Стіва й Нета назад до їхнього столика, погрозивши їм наостанок пальцем. Усього кілька секунд — і їй вдалося втихомирити забіяк. Сором їм усім.
Мет повернувся до свого столу, краєм ока спостерігаючи, як дівчина продовжує розпікати трійцю, потім вона вхопила брата за рукав і потягла до підсобки. Вона, мабуть, працювала тут. Мет нарешті пригадав Рікі Вілера. Вони з Дені грали разом в одній футбольній команді, хоча й великими друзями ніколи не були. Тепер зовнішність у Рікі змінилася. Він не лише подорослішав і набрав вагу; його обличчя якось осунулося. Нечіткість мови, що Мет списав раніше на велику дозу алкоголю, насправді, напевно, пояснювалася травмою мозку. Мет раз у раз поглядав на двері підсобки, чекаючи, коли вийде Джессіка.
— Гей, алло! — Кала клацнула пальцями перед його обличчям.
Мет збирався відповісти, аж тут задзвонив його мобільний. На екрані висвітився номер агентки Келлер. Мет натиснув кнопку відповіді.
— Мете, це Сара Келлер.
Вона додала ще щось, але Мет не розібрав слів. У барі стояв страшний гамір.
— Мені вас погано чути. Зачекайте хвилинку. — Мет приклав мобільний до вуха і став пробиратися крізь юрбу.
— Зараз чути? — перепитала Келлер.
Мет якраз вийшов надвір. Він пройшов повз двох чоловіків, що курили на порозі, і рушив у напрямку парковки, що освітлювалася одним-єдиним вуличним ліхтарем.
— Так, тепер чути. Вибачте.
— Нічого. Мені сказали, що в Мексиці у вас виникло кілька проблем, — сказала Келлер.
— Можна й так сказати.
— Карліта Ескобар розповіла, що у вас був конфлікт з місцевою поліцією. Як ви почуваєтеся?
— Добре. Просто день якийсь… кінця-краю йому немає.
— Уявляю. — Вона помовчала. — Я сподівалася, що ми завтра зможемо зустрітися. У вас знайдеться час?
— Так, але я не в Нью-Йорку. Я поміняв квиток і прилетів до Небраски.
— Знаю, я теж. Ми зможемо зустрітися завтра вранці? Я бачила на мапі, що там на головній дорозі до центру є ресторанчик, може, поснідаємо разом?
— Так, звісно, хоча й не розумію, навіщо вам знадобилося подолати стільки кілометрів…
— Я вам усе поясню завтра. Але зараз у мене до вас одне запитання, хоча й нелегке.
Мет чекав.
— Ми б хотіли провести аутопсію.
— Аутопсію? — Мет занепокоївся. — Я думав… сказали, що витік газу… мексиканці заявили, що вони закінчили розслідування і справу закрито. Я не…
— Обіцяю, Мете, завтра я вам усе поясню. Але зараз мені треба передати відповідь Лінкольнському відділку, щоб спеціаліст не йшов додому.
— Не розумію. — Думки в Метовій голові роїлися, як бджоли. — Якесь безглуздя! Чому б…
— Мете, мені важко вам це говорити, але є низка фактів, що наводять на думку про можливість інсценування нещасного випадку.
Мет відчув, як у нього підкосилися ноги, а в грудях забракло повітря.
— Мете, ви ще тут? — запитала Келлер.