— Тут. Добре, я даю вам свій дозвіл.
— Дякую. Ми так зрозуміли, що ваша тітка планує похорон на неділю. Отже, медики завершать усі роботи з розтину тіл завтра. Ми надаємо справі першочергової важливості.
Мет мовчки слухав, намагаючись оговтатися. Намагаючись відігнати з уяви образи тіл своїх рідних на холодних металевих столах.
— І ще одне, Мете, — сказала Келлер.
Мет не відповів.
— Я вам дуже співчуваю.
Мет натиснув кнопку відбою. Стояв біля старого бару, з якого лунала гучна музика. З якоїсь химерної причини його думки повернулися до розмови з Калою, до Джордана Піла і М. Найта Ш’ямалана та знаків долі.
І тут він збагнув. Можливо, в цьому вся річ. Можливо, саме для цього він вижив.
Щоб дізнатися, що насправді сталося з його рідними.
Розділ 36. Олівія Пайн
Раніше
— Ти сумуєш за своєю мамою? — запитав Томмі.
Лів розчулено усміхнулася. Поглянула на білий мармур надгробка на могилі матері у кінці кладовища, згадала себе, десятирічну, у день похорону: був холодний зимовий ранок, коли труну опускали в могилу, лютий вітер кусав її за щічки. Сьогодні сяяло сонце, і цвинтар не здавався таким гнітючим. Високі старі дерева дарували приємну тінь, могильні плити були прикрашені квітами й маленькими американськими прапорцями. За територією добре доглядали. Якби не сотні похованих під ногами, кращого місця для пікніка годі було б і шукати. Колись давним-давно її прапрадіди викупили цю ділянку для родинного поховання.
— Я щодня сумую за нею. — Лів перевела погляд на порожнє місце поряд із могилою матері. Їй защеміло в серці від думки, що вже скоро тут з’явиться і батькова.
— Я б дуже сумував, якби ти померла, — сказав Томмі.
Лів присіла, зазирнула в його чисті сіро-блакитні оченята:
— Не хвилюйся, любий, я не збираюся помирати.
— Обіцяєш?
Лів завагалася. Звісно, відвідини материної могили налякали Томмі, і їй хотілося заспокоїти малого. Разом із тим вона не могла пообіцяти йому, що ніколи не помре.
— Я житиму до глибокої старості, у мене буде довге сиве волосся, — вона підвелася, згорбилася і вхопилася рукою за огорожу, — і тобі доведеться водити мене.
Томмі захихотів:
— А я ледве не вмер, правда, мамо?
Ох, знову про смерть! Навіщо вона його сюди привела?
— Ні. Просто твій апендикс вирішив, що його краще видалити.
Вона легенько тицьнула його в живіт.
Насправді педіатр помилився з діагнозом, прийнявши біль у животику в Томмі за незначне отруєння. І коли апендикс розірвався, загроза для життя була ще й через брак його рідкісної групи крові у лікарні. Вона згадала той жахливий день, як переляканий Еван у паніці влетів до лікарні, як вони обоє думали, але боялися промовити вголос: «Чому саме з нами?»
Томмі почухав рубець у правій нижній частині живота. Потім пішов шквал запитань. Куди ми вирушаємо після смерті? Чому хоронять померлих людей? А черви їдять тіла померлих? А коли я помру? А тато, а Меґі, а Мет? Лів звернула увагу, що про Дені він не запитав. Її це не мало б дивувати. Врешті, він ніколи з ним не зустрічався наживо. Її старший син заборонив приводити своїх братів та сестру до в’язниці. Томмі бачив його тільки на фото і знав, що той сидить за ґратами за щось таке, чого не робив. Для Томмі старший брат був ніби героєм із книжок, казковим персонажем, супергероєм з мультфільму, легендою, підживлюваною Еваном Пайном.
— Хочеш морозива? — запитала Лів малого, аби змінити тему розмови.
Поки Томмі радісно смакував морозивом у кафе-морозиві «У Саллівана», Лів ніяк не могла викинути з голови його запитання. Вона й сама останнім часом багато думала про смерть, але списувала те на свій вік, на батьків стан здоров’я. А можливо, причиною були невпинні сварки між Еваном та Метом, поки той був на канікулах; вони й досі не розмовляли один з одним. Чи, може, то через відмову прийняти апеляцію Дені з боку Верховного Суду. Або все пояснюється тим, що Меґі цього року закінчує школу і скоро поїде з дому вчитися у коледжі. А можливо, усвідомленням, що у місті, де вона жила з дитинства, Лiв ненавидять.
Лів окинула поглядом кафе-морозиво. За маленькими столиками сиділо зовсім мало відвідувачів, і ніхто не звертав на них анінайменшої уваги. Дівчині за прилавком було років п’ятнадцять, отже, вона, напевно, не знала або знати не хотіла про серіал.
«Жорстока натура» виявилися для них благословінням і разом із тим прокляттям. Благословінням, тому що спонукала суспільство допомогти Дені, не кажучи вже про низку найкращих адвокатів, які пропонували безкоштовну підтримку. Прокляттям, бо підштовхнула її родину до темної сторони світу, де вона стала об’єктом нападок хейтерів — переважно розчарованих у житті осіб середнього віку, які днями просиджують за комп’ютерами, випльовуючи на екрани накопичену отруту.