Усі його знай допитували: «Як це ти нічого не пам’ятаєш?!» Спершу — поліція, хоча вони й були переконані, що він бреше. Потім — Дейв, його адвокат із зібраним у кінський хвіст волоссям, який захищав його в суді. Згодом — оті кіношники. Чорт, навіть зазвичай байдужі до чужих справ злочинці у Фішкіллській в’язниці! Один із них, психіатр за професією, переконаний у користі маніпуляцій із пацієнтами для їхнього оздоровлення, навіть запропонував загіпнотизувати його. «Ага, обійдуся як-небудь, дякую!»
Практично всі були впевнені, що правда про те, що насправді сталося з Шарлот, ховається десь глибоко в його свідомості за сімома замками і, якщо їм вдасться якось відімкнути його пам’ять…
Не те щоб у його голові взагалі була порожнеча. Спершу Дені міг згадати хіба що уривки з вечірки вдома у «не пригадую, як його звали». Фрагменти. Як вискакували через чорний хід, коли хтось крикнув: «Копи!» Як палили вогнище посеред кукурудзяного поля. Пом’яті металеві бочки з пивом. А потім уже — як прокинувся у власному ліжку, голова тріщить, ніби по ній луплять тисячі молотків, занепокоєний погляд молодшої сестри, яка стоїть поряд. «Там поліція прийшла. Де мама?»
Та з часом він почав пригадувати інші деталі. Адвокат з кінським хвостом заявив, що від тих згадок — Шарлот на вечірці, її напружене від страждань обличчя, «Мені треба з тобою поговорити!» — було мало користі, а тому краще йому тримати їх при собі.
Єдине, що Дені хотілося б навіки стерти з пам’яті, — це перший день за ґратами після винесення вироку. Як його роздягли, продезінфікували, вручили йому складену пакунком синю в’язничну форму. Як уперше зайшов до в’язниці. Як горланили при його появі насильники, убивці та інші покидьки, коли їх вивели на прогулянку і влаштували парад новачків.
«Свіже м’ясо! Свіже м’ясо! Свіже м’ясо!»
Клацання замка, коли у нього за плечима зачинилися двері камери, різкий сморід, що вдарив йому в ніздрі. Зараз, озираючись на минуле, він міг би сказати, що враження від того дня, звісно, були травматичними, але навряд вони вирізнялися чимось особливим. Дені мав час пересвідчитися, що такий прийом влаштовується щомісяця.
Тепер він був зовсім іншою людиною. Не кращою, просто іншою. Коли минулого року його перевели до Фішкілла, він демонстративно підняв голову, коли його в перший день вивели на прогулянку. Цього разу найзатятіші в’язні горланили хором: «Свіжа риба! Свіжа риба! Свіжа риба!» Що ж поробиш, в’язні особливою оригінальністю не відзначаються. Хлопчина, який ішов попереду, плакав. Дені навіть не сказав йому, щоб не смів.
Зараз Дені почувався загартованим життям чоловіком, доволі відомим у цих стінах. Він ні разу не дивився документальний серіал про себе. Але наскільки зміг зрозуміти, той зчинив чимало гамору. У в’язничну бібліотеку привозили газети. І листи йому присилали, від «фанатів», а ще до нього навідувалися юристи з найвідоміших юридичних фірм. Батько казав, що вони справжні профі, не те що отой Кінський Хвіст з мухами в голові. Кращі за Луїзу Лестер, його адвокатку зі Служби контролю за судовими помилками, найняту після винесення вироку. Найвідоміші зірки країни цікавилися його справою, і практично ціла країна виступила проти його рідного міста, особливо проти двох поліцейських, які його допитували. Навіть донька президента — так-так, самого Президента Сполучених Штатів! — відкрито заявила, що вона належить до тих, хто на боці Дені. Але поступово увага до його справи почала танути разом із його надією на звільнення.
Тепер ситуація стала небезпечною для нього. Поширилися чутки, що після смерті батьків за страховим полісом він успадкував скажену суму грошей. Нікому не хочеться прославитися у цих стінах власником цілого багатства. А ще гірше те, що йому передали, начебто Даміан Волес точить на нього зуб. Він навіть не знав чому. Але тут, у в’язниці, вагомої причини і не треба.
Відрізок коридору для прогулянок, де він гуляв цього ранку, був найнебезпечнішим: вузькі переходи, багато народу, тільки дві відеокамери з кожного краю і ні одної по центру. А тому Дені був насторожі. Він ішов по лінії слідом за іншими в’язнями, а очима нишпорив навсібіч у пошуках загрози. Шукав Волеса. Назустріч їм рухалася інша вервечка в’язнів у синіх робах, але його ні разу не штовхнули плечем, ніхто не поглянув скоса, не затіяв сварки з охоронцями.
Коли прогулянка завершилася і Дені йшов до камери, не отримавши удару загостреною зубною щіткою під ребро, він полегшено зітхнув. Що за місце! Трикляте місце! Колись Фішкілл служив лікарнею для душевнохворих злочинців, і Дені міг заприсягтися, що він і сам поступово божеволіє. Чи вийде він коли-небудь із цих бридких стін?