Його тітка подала запит, щоб йому надали дозвіл на участь у похороні. Нехай щастить! Начальник в’язниці особливою жалісливістю не відзначався. Він колись сказав Дені, що почав дивитися фільм про його справу, але швидко покинув. «Я відразу зрозумів, що оте кіно — чиста дурниця!» — сказав він.
Коли Дені піднімався металевими сходами, йому стало цікаво, чи побачить він ще коли-небудь чоловіка, який розбив його останню надію. Поглянути на повний місяць над головою. Виспатися досхочу. Поласувати соковитим гамбургером із фастфуду.
Той чоловік прибув до в’язниці без попередження, збрехав, заявивши, що він нібито один із адвокатів Дені. Це сталося того самого дня, коли Верховний Суд відмовив у перегляді справи Дені. І Дені мав підозру, що то не було випадковим збігом.
Його звали Ніл Фленеґен, товстий чолов’яга у коштовному костюмі.
Фленеґен сказав, що він працює на губернатора і що ще трішки — і Дені практично вільний. Насправді він такого не сказав, звичайно, бо боявся, напевно, що всі візити до в’язниці прослуховують. Ні, він дістав написане прохання на перегляд справи. Коли Дені його прочитав, Фленеґен уклав документ у папки і заховав до портфеля.
— То ви гадаєте, що зможете оплатити мої послуги? — запитав Фленеґен, вдаючи із себе потенційного нового адвоката для Дені, щоб це зафіксувалося на записувальних пристроях, яких, мабуть, не існувало.
— Де я візьму стільки грошей?!
— Ви такий відомий!
— Але ж я не отримую грошей від телешоу!
— А як щодо всіх отих зірок та благодійних фондів? У них грошенята водяться.
Дені витріщився на нього. Він уже второпав, що з цим чоловіком щось не так. Не те щоб незаконно, але щось ненормально. Він поводився непрофесійно.
— Послухайте, коли я вийду звідси, мене засиплять пропозиціями. Отоді я зможу заплатити і…
— Я не працюю в кредит, містере Пайне. Поговоріть із батьком. Поговоріть із вашими благодійниками. І зробіть це якомога швидше. У цього запиту є термін придатності.
— Мені дають лише п’ятдесят два центи на добу. Навіть якби я зміг знайти гроші, звідки мені знати, що ви не обдурите? А що, коли я дам вам завдаток, а ви просто зникнете?
— Ми надамо гарантії.
— Які?
— Знайдіть гроші, й побачите.
— Чому? Чому б це він вирішив помилувати мене зараз, після усього, що…
— Бо збирається у відставку.
Тиждень по тому Дені прочитав, що губернатор перебуває під слідством, а його дільця-адвоката Ніла Фленеґена віддали під суд. А тепер губернатора зняли.
Збирається у відставку.
Дені ламав мізки, де роздобути гроші. Але так і не сказав батькові про того чоловіка, про його пропозицію, нічого.
Він дійшов до своєї камери і зайшов усередину. Дивно: його товстого співкамерника, який піднімає свій жирний зад лише для того, щоб поїсти та ступити три кроки до вбиральні, на нарах не було.
Отоді спина в Дені похолола від страху. А в камері раптом стало темно від чорного чоловічого силуету, що ступив усередину.
Розділ 42. Мет Пайн
Мет увійшов до кафе, приємний дзвін дверного дзвіночка нагадав йому ті часи, коли він був ще малим і вони приходили снідати сюди щонеділі. Пригадав, як Дені сидів перед височезною гіркою пенкейків, а мама виделкою відламувала собі шматочок. Дивно, що йому спадали на думку такі спогади.
У кафе, здавалося, усі принишкли, помітивши його, — так само, як і напередодні в барі. Після хвилинного мовчання відвідувачі тихенько загомоніли. Сьогодні на нього поглядали не приховуючись, повертали голови услід, ледве шиї не звертали. Він пробрався поміж столиками до ніші в самому кінці. Спеціальний агент Келлер сиділа за столиком, перед нею стояв кухлик із кавою, над яким вився пар.
Мет усівся навпроти. Власники кафе все ще скоса поглядали на нього.
— Доброго ранку! — привіталася Келлер.
— Доброго!
Вона поглянула на нього уважніше:
— У вас вигляд такий… втомлений, — промовила вона.
Тут вона не помилялася. Після зустрічі з Джессікою він проспав не більше двох годин. Прикрив рота рукою, позіхнув.
Підійшла офіціантка, наповнила Келлер спорожнілий кухлик і запитала, чи не бажає та ще чогось. Мет готовий був присягнутися, що то була та сама офіціантка з його дитинства. Навіть зачіска не змінилася. Але на Мета вона навіть не глянула, ніби його взагалі там не було.