Оце так новина! Тип, якого вони звинувачували у нарузі над малолітніми, не хотів співпрацювати. Келлер знову поглянула на екран ноутбука. В одному з вікон вона побачила знайоме обличчя: Ной Браун.
Джуді Адлер прослідкувала за поглядом Келлер і сказала:
— Ми знову провели з ним інтерв’ю. Сподівалися, що апогеєм нашого фільму стане помилування, але побачимо.
Келлер вказала рукою на ноутбук:
— Можна?
Джуді кивнула, і Келлер клікнула по вікну з вродливим обличчям Брауна.
Інтерв’ю розпочиналося з голосу Джуді, що лунав за кадром:
— Ви вважаєте, що у зв’язку з тим, що вся увага публіки зосередилася на Дені Пайні, про Шарлот якось зовсім забули?
— Зовсім ні. Я точно не забув про неї. Але ми ніколи не доб’ємося для неї справедливості, поки за ґратами сидить невинна людина. Ми не доб’ємося справедливості, поки не дізнаємося правду…
Джуді зупинила відео:
— Ну, ви зрозуміли. Приблизно те саме, що й минулого разу: Розтрощувач, НГ і таке інше. Побачимо, чи викладе він грошенят там, де від його голосу залежить помилування.
— То ви гадаєте, що він не помилує Дені тепер, коли став губернатором?
— Тимчасовим губернатором, — сказала Джуді. — Він отримав цю посаду тільки тому, що колишній губернатор виявився негідником з пристрастю до молоденьких дівчаток. Я підозрюю, що Браун і пальцем об палець не вдарить, поки його не оберуть на цю посаду офіційно. Ви чули про скандал?
— Так, поверхово.
— Колишній губернатор — справжній негідник. А його прихвостень… як там його звуть, Іро?
— Фленеґен. Ніл Фленеґен, — відповів її чоловік.
— Точно. Отой Фленеґен — ніби з кіно про гангстерів вискочив. Хтозна, можливо, ми зробимо про нього наш наступний фільм. Чи не так, Іро?
Її чоловік стенув плечима.
— Хай там як, але в Небрасці справжній бедлам відтоді, як у губернатора немає влади, щоб самостійно виносити помилування. Браун — член Ради з помилувань. І він, можливо, чекає, щоб побачити, кого ще здасть прихвостень губернатора, перш ніж він почне взаємодіяти з людьми колишнього губернатора у Раді. Там вся адміністрація була гнилою.
Політики. Не має значення, яку посаду вони займають — високу чи не дуже, — але там завжди тхне гнилим.
— Отже, все, що було у нас, ми вам показали, — сказала Джуді. — Тепер ваша черга.
— Я ж вам сказала: як тільки ми отримаємо результати CODIS та ДНК, я вам відразу зателефоную.
— Але у вас для нас знайдеться іще щось, — промовила Джуді. — Просто поговоріть з нами, розкажіть усе в деталях. Ніхто ніколи не дізнається. Родина — їх усіх убили, чи не так? А що каже Метью, вони справді подалися до Мексики, щоб перевірити один слід? Це було б дуже схоже на Евана. Він би так просто не здався.
— Вибачте, — відповіла Келлер, — без коментарів.
Джуді Адлер невдоволено стиснула губи.
— Але знаєте що, — додала Келлер, — я поговорю з Метом і пораджу йому поспілкуватися з вами.
То була брехня, але треба було якось спекатися Адлерів. Тримай своїх ворогів на короткому поводі і так далі. Якщо вони знайдуть слабину, тоді їх уже нічим не втримати.
— Це було б чудово! — сказав Іра Адлер. Напевно, він так і проведе ціле подружнє життя, граючи роль Доброго Поліцейського.
Джуді додала:
— Ми дійсно хочемо допомогти його братові.
«Хто ж тобі повірить?» — подумала Келлер.
Розділ 44. Меґі Пайн
Раніше
Меґі поглянула по проходу між рядами переповненого літака. Мама з татком про щось розмовляли й усміхалися. Давно вона такого вже не бачила. І така їхня поведінка варта була напруження останніх днів. Вона подивилася на Томмі, який сидів поряд із нею, поклавши перед собою на столику усі свої пожитки: книжечки для розфарбовування, крекери, тетрапак із соком і нерозлучного друга — плюшевого ведмедика. Братик дивився мультфільм на маленькому екрані маминого мобільного — чергову серію про химерних блакитних істот Смурфиків.
Меґі дуже кортіло поговорити з мамою наодинці. З того часу, як вони зустріли її в одному аеропорту, щоб відразу повезти до другого, у них не знайшлося для цього ані хвилини. Мама з Томмі прибули літаком з Омахи і три години по тому вже йшли на посадку рейсу до Мексики. Меґі думала, що мама буде гніватися за таку несподівану мандрівку. У неї навіть не було часу перепакувати свою валізу, щоб покласти туди речі для пляжу. Але мама або уміло вдавала, або справді раділа можливості кудись поїхати з дому. Заряджалася їхньою спонтанністю. Чи, може, її тішило бачити татка у доброму гуморі.