Розділ 46. Сара Келлер
Після того як Сара подивилася відео у фермерському будинку з Адлерами, вона довго думала про двоюрідну сестру Шарлот і про гіпотезу, що Шарлот і досі жива. Але ця версія здавалася їй маловірогідною. По-перше, якщо Шарлот не вбивали, тоді хто та дівчина, яку знайшли з розтрощеним черепом біля річки? І як могли поліція та слідчі таке прогледіти? Можна припустити, що батько Шарлот поглумився над нею. І можливо, вона не була такою невинною лідеркою гурту підтримки футбольної команди, якою її зобразили в «Жорстокій натурі». Але це ще не означало, що вона жива. А навіть якщо так, як це може бути пов’язано зі смертю Пайнів?
Однак Келлер не збиралася заспокоюватися. Вона просто вичікувала. Чекала результатів аналізу ДНК, чекала на звіт аналізу обличчя чоловіка та жінки з фото, що Меґі Пайн надіслала братові, чекала новин від Карліти Ескобар. Отже, Келлер вирішила, що було б непогано перевірити, чи Шарлот дійсно давно поховали і саме її тіло покоїться на цвинтарі.
Надумавши викопати тіло, Келлер почала міркувати, яким чином краще це здійснити. Ясно, що її гіпотезу найліпше перевірити, заручившись підтримкою тих, хто працював над цією справою. За звичайних обставин їй слід би було зв’язатися з місцевими слідчими. Але їм і так перепало на горіхи після виходу серіалу, і з тих пір вони тримали оборону, не підпускаючи нікого до себе. Залишалися адвокати Дені. Не отой хіпі, що захищав його на першому засіданні, якого у серіалі виставили повним недоумком, незважаючи на скажені гроші, що Пайни йому заплатили. І не нові адвокати щойно з університету, що вели апеляцію, які Адлерам здалися занадто нудними для сиквелу фільму. Келлер хотіла поговорити з Луїзою Лестер, відданою своїй професії юрисконсульткою, яка вела справу Дені до слухання в суді. І яка була, судячи з усього, досвідченою адвокаткою.
Келлер припаркувала свою орендовану автівку перед торговим центром Північної Омахи. Там розташовувалися офіс зі споживчого кредитування, супермаркет і манікюрний салон. Вона ще раз перевірила адресу в мобільному, щоб переконатися, що приїхала куди слід. Так, усе правильно. І тут вона побачила його у дальньому кінці: просте приміщення зі скляною вітриною та маленькою вивіскою з написом «СЛУЖБА КОНТРОЛЮ ЗА СУДОВИМИ ПОМИЛКАМИ».
Келлер застала Луїзу Лестер за захаращеним купами документів письмовим столом. У приміщенні не було окремих кабінетів, роздільних перегородок чи навіть кубіклів. Просто велика загальна кімната з десятком робочих місць, де стояв гамір від розмов та клацання по клавіатурах. Вона чимось нагадала Келлер зал для преси, як у давні часи.
Однак журналістів тут не було. Служба контролю за судовими помилками існувала на ентузіазмі волонтерів: студентів юридичних факультетів, юристів-пенсіонерів, активістів — борців за соціальну справедливість. Через це Келлер вирішила, що він працює суботами. Вона відчула, що атмосфера у приміщенні доволі наелектризована.
— Дякую, що знайшли для мене час, незважаючи на попередження в останню хвилину, — перепросила Келлер. Хоча вибачитися слід було б раніше.
Лестер ввічливо усміхнулася. На ній не було макіяжу, а заношений костюм був завеликий для її статури. Келлер могла лише припускати, що за таким непривабливим прикидом ховається справжня красуня. Уся її зовнішність не говорила, а просто кричала: «У світі є набагато важливіші речі, аніж піклування про свою зовнішність».
— Треба ж такому статися тоді, коли здавалося, що для Пайнів гірше вже бути не може, — промовила Лестер сумно. Це наводило на думку, що вона ставилася до цієї втрати не тільки як професіонал.
— Ви добре їх знали?
— Більше Евана. Він був нашим пристрасним захисником. Чудова людина.
— Я бачила його в серіалі. Його поводження здалося мені дуже щирим.
Лестер кивнула.
— А оті кляті кіношники виставили його неврівноваженим божевільним. Я б нізащо не погодилася на участь у фільмі, якби знала, що вони з ним зроблять. У них вистачило нахабства запитати, чи не захочу я взяти участь ще й у сиквелі, на що я відповіла, щоб запхали собі свій фільм… — Вона перевела подих, стримуючись, щоб не сказати зайвого. Ніби то було її давнім, засвоєним з дитинства способом стримати свою запальну вдачу. — Вибачте, Адлери не належать до моїх любимчиків. Еван — той був справді гарною людиною, таких на світі мало. Він не заслуговував на те, що вони з ним вчинили. Джуді й Іра — вони просто використали його у найгірший спосіб. Плювати їм на нього, на Дені чи на тисячі інших невинно засуджених. Їм потрібні лише рейтинги від перегляду. До біса правду! Їм головне — видати сенсаційну історію.