— А що сталося потім?
— А потім була п'ятниця, тринадцяте число, — іронічно відповіла Тес. — Гірше, як відомо, не буває.
20
Париж, Франція. Березень, 1314 рік.
Свідомість поволі поверталася до Жака де Моле.
Як довго приходив до тями цього разу? Годину? Чи може дві? Великий магістр знав, що, навряд чи він був непритомним понад дві години. Це було б розкішшю, яку вони ніколи не спромоглися б йому дозволити.
Поволі туман у його голові розвіювався, і він відчув вже звичні напади болю і, як завжди, зусиллям волі блокував їх. Розум — вельми дивна і потужна річ. Після всіх літ ув'язнення і тортур він навчився користуватися ним як зброєю. Нехай зброєю захисту, але все-таки зброєю, застосовуючи яку він міг зірвати хоча б деякі з планів його ворогів.
Вони могли зламати його тіло, у чому досягли успіху. Але його дух і розум, хоча і надломлені, все іще не полишали його.
— А головне — його не покидала віра.
Розплющивши очі, він побачив, що нічого не змінилося, проте трохи пізніше відчув вельми дивну різницю, якої він спочатку не помітив. Стіни підвалу були як і раніше вкриті зеленим слизом, що стікав на грубо мощену підлогу, майже повністю заліплену шаром нагромадженого пилу упереміш із запеченою кров'ю та екскрементами. Цікаво, яка кількість крові й нечистот залишила його тіло? «Величезна», — зі страхом подумав де Моле. Врешті-решт, він знаходився тут вже... Йому довелося напружити пам'ять. Шість років? Сім? Цілком достатньо часу, щоб скалічити його тіло.
Йому ламали кістки, потім грубо вправляли, даючи можливість зростися, і — знову ламали. Суглоби вивернули, сухожилля порвали. Він усвідомлював, що не в змозі використовувати руки за призначенням, а також не може рухатися. Але їм не вдалося зупинити руху його думки. Єдиною утіхою була йому свобода подорожувати подумки. Він залишав похмурі, жалюгідні каземати під вулицями Парижа і переміщувався... куди хотів.
Куди б йому вирушити сьогодні? До пагористих сільськогосподарських угідь Центральної Франції? Чи до підніжжя Альп? А може — до морського узбережжя або ще далі — назад до його улюбленого Утремера?
«Цікаво, — уже вкотре подумав де Молле, — чи не схибив я»? Може й схибив, — вирішив він. Знести стільки тортур, на які прирекли його кати короля в цій підземній пекельній дірі, і зберегти при цьому здоровий глузд здавалося неймовірним.
Ще трохи зусиль — і він пригадав, скільки часу тут знаходиться. Минуло шість з половиною років з тієї пам'ятної ночі, коли люди короля підступно напали на Парі Тампль[6], його Храм.
Це відбулося у п'ятницю, 13 жовтня 1307 року. Він спокійнісінько спав, як і більшість його побратимів рицарів, коли десятки сенешалів з першим промінням сонця кинулися на штурм храму. Тамплієрам слід було краще підготуватися. Протягом багатьох місяців пожадливий король і його лакеї шукали способу позбавити тамплієрів їхньої могутності. Того ранку вони, нарешті, набралися нахабства і знайшли привід. Їм також вистачило сміливості дати бій. Рицарі чинили впертий опір, але ефект несподіванки і чисельна перевага призвели до того, що невдовзі їм довелося здатися.
Вони безпорадно стояли і спостерігали, як сенешалі обшукували Храм. Великому магістрові залишалося тільки сподіватися, що король і його прибічники не спроможуться осмислити справжнє значення захопленої ними здобичі. Або ж будуть настільки поглинені жадібністю до золота та коштовних каменів, яких вони так і не змогли знайти, що не звернуть уваги на ті начебто непоказні предмети, які насправді були безцінними. Запанувала тиша, і через якийсь час де Моле і його товаришів, не поспішаючи, і на превеликий подив — чемно, помістили у вози і повезли назустріч долі.
Зараз, згадуючи ту тишу, де Моле збагнув, у чому полягала різниця між днем сьогоднішнім і днями попередніми.
Було тихо, як ніколи.
Зазвичай у цій підземній в'язниці було досить галасно: дзвеніли ланцюги, скрипіли диби і колеса, шипіли жаровні; ці звуки слугували акомпанементом нескінченним крикам жертв тортур.
Але сьогодні все було інакше.
Трохи згодом, Великий магістр почув звук кроків, що наближалися. Спочатку він подумав, що це Гаспар Шо, головний кат. Але у того чудовиська хода була важка й зловісна. Це також не був хтось з його звіриної зграї, що прямував до своєї приреченої жертви. Поза всяким сумнівом проходом ішло багато людей. Вони пересувалися швидко — і ось вони вже в камері, де магістр висів на ланцюгах. Опухлими, налитими кров'ю очима, він побачив перед собою півдюжини яскраво одягнених людей. У центрі групи знаходився сам король.
Стрункий та імпозантний король Філіпп IV був на голову вищим за раболіпних підлабузників, що біля нього юрмилися. Незважаючи на свій жахливий стан, де Моле вкотре подивувався зовнішньому вигляду правителя Франції. Як може людина з такою привабливою зовнішністю бути таким страшним породженням пекла? Філіпп Вродливий, ще зовсім молода людина, якій не виповнилося і тридцяти, був світлошкірим, довговолосим блондином. Зовні він скидався на шляхетного пана. Проте, протягом майже десяти років, спонуканий ненаситною жадністю до багатства і влади, яку можна було порівняти тільки з його непомірним марнотратством, Філіпп планомірно вбивав і розорював своїх підданих, накликаючи смерть і страждання на всіх, хто йому заважав або просто не подобався.
Але рицарі Храму зробили щось більше, ніж просто не догодили йому.
Думки де Моле перервали кроки, що знову почулися з проходу. Нервові й невпевнені, вони сповістили про прибуття в камеру худорлявої фігури у сірій з капюшоном мантії. Людина в мантії посковзнулася і незграбно спробувала утримати рівновагу на нерівній підлозі. Капюшон злетів з його голови і де Моле впізнав Папу. Минуло багато часу відтоді, як він востаннє бачив Клемента, і відтоді обличчя цієї людини сильно змінилося. Глибокі зморшки викривили куточки його рота донизу. Створювалося таке враження, що він страждає на якусь хронічну душевну недугу; очі його перетворилися на темні бездонні западини.
Король і Папа — разом.
Нічого доброго це не провіщало.
Погляд короля зосередився на де Моле, але покаліченого в'язня цієї миті цікавив не він. Магістр впритул дивився на миршавого чоловічка в капюшоні, який нервово заметушився, уникаючи поглянути йому в очі. Де Моле хотілося знати причину його ніяковості. Може це тому, що шляхом обману і майстерного маніпулювання королем, Папа прискорив падіння ордену тамплієрів? Чи тому, що він не міг зносити гнітючої картини знівечених кінцівок, смороду відкритих язв або вигляду гниючих ран?
Король наблизився до де Моле.
— І досі мовчиш? — визвірився він на магістра, що наче вознісся над свитою на своїх ланцюгах. Вперед виступила людина, в якій він упізнав Гаспара Шо, свого ката. Останній, дивлячись собі під ноги, заперечно похитав головою.
— Мовчить, — відповів неголений Гаспар.
— Горіти йому в пеклі, — вигукнув король сповненим люті голосом.
«Можна подумати, що я знаходжуся у якомусь іншому місці», — подумав магістр. Він помітив, як Гаспар важкими, як булижники, що вистилали підлогу його камери, очима, подивився на нього з-під густих брів. Король підійшов ще ближче, впритул вдивляючись в обличчя магістра. Він прикривав ніс хусткою, щоб не відчувати смороду. Де Моле і сам знав про сморід в його камері, але давно не звертав на нього уваги.
Тихий, шиплячий голос короля розітнув сперте повітря темниці:
— Говори, чорт тебе забирай! Де скарби?
— Ніяких скарбів немає, — тільки й відповів в'язень, ледве почувши власний голос.
— До чого така впертість? — прогарчав король. — Яку мету ти переслідуєш? Твої брати зізналися у всьому: у ваших убогих обрядах посвячення, в тому, що твої смиренні рицарі Хреста заперечують божественне походження Христа, плюють на Розп'яття, навіть мочаться на нього. Вони зізналися... у всьому.