Балачан переступив білий захисний бордюр і закрокував у глиб барханів. Спинився тільки тоді, коли зникло і шосе, і електромобіль, а пустеля лежала перед ним такою, якою вона була: інопланетною, чужою.
Він не був досвідчений у аерології[1], ніколи не вникав у її деталі. В історії завоювання космосу його цікавив філософський, моральний бік. Балачан розглядав це явище як черговий етап у еволюції людства. У цьому його погляді не було місця умовам існування на інших планетах. Бо, врешті, вони — в одному випадку менше, у другому більше — не мали істотного значення. Важливим був сам факт виходу людини за межі Землі і ті наслідки, які це дало для розвитку науки, економіки, всієї цивілізації.
Тепер же усвідомлення того, що він знаходиться віч-на-віч з чужою природою, відрізаний від усього, що було на Землі, подарувало раптом йому впевненість. Запізніле почуття романтики, якою віяло від розповідей космонавтів про свої пригоди, торкнулося серця. Балачан подумав, що все-таки це добре — ступити ногою на пісок іншої планети, постояти під променями її сонця.
— Балачан, де ти? Чому спинився?
Він здригнувся, почувши цей голос, і відразу ж засміявся. Йому стало трохи сумно. Марс, виявляється, став уже досить цивілізованим. Балачан зітхнув, шкодуючи, що романтика так швидко скінчилася, і пішов до дороги.
Будівля архіву знаходилася на краю великого кратера. Перш ніж увійти всередину, Балачан довго стояв над крутосхилом. Видовище було ні з чим не зрівнянне. Вибух великого метеорита, утворивши кратер, оголив глибинні породи. Навідь в далині вони не ховалися за обрієм, за напівтінями. Різнобарвні, вони мерехтіли під сонячними променями, як далекі зорі. Чітка, до болю в очах контрастна картина. Балачану подумалося, що він починає розуміти тих, хто, побувавши в просторі, прагне повернутися туди знову. Таїлася в чужих планетах могутня приваблива сила.
Відверто кажучи, Балачан не чекав надто багато від своєї роботи в архіві. І на Землі, і тут опрацюванням повідомлень зоряних експедицій займалася велика група вчених, фахівців. Час від часу вони знаходили дещо цікаве, важливе. На такий успіх Балачан не розраховував. У нього було більш вузьке завдання, обмежене польотом «Червоної блискавки».
Деякі матеріали про цю експедицію Балачан вивчав ще на Землі. Чимало, особливо про її екіпаж, розповів Касай. Маршрут зорельота лежав до Поллукса. Тридцять п’ять світлових років туди, тридцять п’ять назад. Балачан знав команду «Червоної блискавки» так добре, що іноді йому здавалося, наче він особисто був знайомий з кожним. Худорлявий Шарепа, який ніколи не втрачає рівноваги, — недарма його обрали капітаном. Веселун і жартівник Гай, який ще студентом зробив значне відкриття в астрономії, і, напевно, за це йому віддали посаду штурмана експедиції. Найращий друг Касая — Жвінакас, флегматичний, мовчазний і чудовий знавець корабельних технічних систем. Чара Чарава — біолог, лікар, дівчина, в яку, як здогадувався Балачан, був закоханий його наставник.
Їх було двадцять п’ять, вірних космосу, відважних і самовідданих. Касай пишається ними. А Балачан сприймав їх подвиг якось двояко. Він складав їм шану, як людям, які, можливо, віддали все, що мали, для користі людства. І він часом ловив себе на думці, що не впевнений, чи була потрібна їх жертва людству.
Балачан не випадково вибрав ранню космічну історію. У той час люди вперше здужали вирватись із земного тяжіння, досягнули сусідних планет. Простори Сонячної системи, як колись земні океани, перетинали кораблі нових космічних Колумбів. Напевно, чимало з сучасних знань людини про природу було здобуто саме тоді. Але вже і в той час людину повинна була насторожити одна особливість. Люди дісталися навіть до Плутона. І всюди бачили одне й те ж: мертву пустелю. Планети відрізнялися лише за будовою чи зовнішнім виглядом. Розжарений пісок, холодний газ або чорні непривітні скелі. Варіантів багато — суть одна.
Ентузіазм двадцять першого століття, коли техніка дозволила людині тривалий час перебувати в космосі, Балачан пояснював одвічною мрією людей про зустріч з подібними до себе. Відсутність життя на планетах своєї системи не зменшила цього піднесення — попереду були польоти до інших сонць і інших планет. Тоді вірили, що там буде інакше. Але минали десятиліття, а Земля залишалася єдиним світлим кутком серед чорного безгоміння простору, який з кожною новою експедицією відсував свої межі все далі й далі. Тож чи не варто спинити ці пошуки! Вони надто дорого коштують людству, забираючи і видатних учених, і великі матеріальні ресурси. Балачан десь читав, що перетворення Марса в придатну для життя планету на кшталт Землі еквівалентне за витратами спорудженню й оснащенню двадцяти зорельотів. Можливо, це й перебільшення, проте доля істини в цьому є. Балачан знав, що цю його думку не поділяє більшість землян. Тому і продовжують відправлятися з місячних космодромів зорельоти. Однак був упевнений, що колись люди схаменуться. Він буде одним з тих, хто врешті доведе їм необхідність цього. І частину таких доказів він збере тут, працюючи над дипломною.