— Гадаю, ми пережили б ці витрати, — сказав я, посміхаючись. У мені дивно змішалися почуття полегшення, розчарування й страху. В той же час я відчув, що обручі, якими мені було стягнуто голову, почали слабшати і відпадати. І біль в мене з голови просто зник. Можливо, це завдяки «зомігу», але препарат зазвичай не починає діяти так скоро, навіть якщо його задля пришвидшення запивати кофеїновою газировкою.
— Ти вже мав сьогодні нагоду спілкуватися зі своїм другом Ваєрменом? — прогудів басом Камен.
— Так, — відповів я. — Він залишив повідомлення в мене на телефоні.
— Ну, і як йому ведеться?
Нормально, занадто довга історія, щоб її тут переповідати.
— Він дає собі раду, займається підготовкою похорону в погребальному салоні... і Джек йому допомагає… але він змучений.
— Ідіть й допоможіть йому, — промовив Том Райлі. — Це ваша робота на сьогоднішній день.
— Так, дійсно, — додав Бозі. — Не муч ти себе, Едгаре. Нема сенсу тобі зараз перед нами грати привітного хазяїна.
— Я дзвонила в аеропорт, — сказала Пам так, ніби я протестував, чого я робити не збирався. — Там кажуть, що «Гольфстрім» стоїть напоготові. А консьєрж вже допомагає вирішити проблеми по всіх інших напрямках. Тим часом ми маємо ще кілька ранкових годин. Питання в тім, як нам ними розпорядитися?
Ми розпорядилися часом, як я раніше й планував: відвідали музей мистецтв Джона і Мейбл Рінглінг[348]. І я прогулявся у своєму береті.
— 5 —
Ближче до полудня я стояв у пасажирському холі авіакомпанії Долфін, прощаючись зі своїми друзями й родичами — когось цілуючи, комусь потискаючи руки, когось обіймаючи, або виконуючи всі три дії одночасно. Мелінда з Ріком та Джеймісони вже відлетіли.
Королева Реабілітації Кеті Грін поцілувала мене зі своєю фірмовою пристрастю.
— Бережи себе, Едгаре, — напоумлювала мене вона. — Мені твої картини подобаються, але набагато більше я пишаюся тим, як ти ходиш. У тебе дивовижний прогрес. Хотілося б мені показати тебе моїм найсвіжішим плаксам.
— Кеті, ти крута.
— Не така я вже й крута, — відповіла вона, витираючи очі. — По правді, я безпорадна кваша.
Потім наді мною навис Камен.
— Якщо потребуватимеш допомоги, зв’язуйся зі мною терміново.
— Слухаюсь, — виструнчився я. — Доповім КаменДоку.
Камен посміхнувся. Видовище: ніби тобі посміхається Бог.
— Я не вважаю, Едгаре, що з тобою вже все гаразд. Я можу тільки сподіватися, що з тобою буде все гаразд. Мало хто інший так заслуговує на м’яку посадку в сонячну погоду після бурі.
Я його обняв. Однорукі обійми, але він заради цього нахилився.
До літака я йшов поряд з Пам. Поки решта піднімалися по трапу, ми стояли з нею біля його підніжжя. Мою руку вона тримала обома своїми, дивлячись вгору, мені в очі.
— Я поцілую тебе лише в щоку, Едгаре. Бо Іллі дивиться на нас, а мені не хочеться, щоб в неї з’явилися якісь хибні думки.
Вона так і зробила, а відтак промовила.
— Мені за тебе неспокійно. У тебе в очах якийсь острах, і це мені не подобається.
— Елізабет...
Вона ледь помітно хитнула головою.
— Вчора ввечері ти виглядав так само, ще до того, як вона з’явилася в галереї. Навіть у найщасливіші для тебе моменти. Острах. Не знаю навіть, як твій вигляд пояснити іншими словами. Я тільки раз бачила тебе таким раніше, у 1992-му, коли якийсь короткий час здавалося, що ти можеш не виконати останній платіж по позиці і разом втратиш увесь бізнес.
Ввімкнулися турбіни літака і теплий бриз розметляв її волосся навкруг обличчя, перетворивши її салонну зачіску на щось юнацьке, природніше.
— Едді, можу я в тебе дещо спитати?
— Звичайно.
— Ти зможеш малювати будь-де? Чи мусиш тільки тут?
— Гадаю, будь-де. Але деінде буде все інакшим.
Вона дивилася на мене прискіпливо. Ледь не благаючи.
— Все одно, переміна піде на краще. Тобі треба позбавитися цього остраху. Я не кажу про обов’язкове повернення до Міннесоти, просто... поїдь деінде. Ти подумаєш про це?
— Так.
Але не раніше ніж побачу, що лежить в червоному пікніковому кошику. І не раніше ніж хоч раз проберуся на південний кінець острова. А я вважав, що зможу це зробити. Тому що погано тоді стало Ілсі, а не мені. Мене тоді всього лиш відвідала обарвлена червоним ретроспекція аварії. І фантомна сверблячка.
— Будь здоровим, Едгаре. Не знаю, що тут з тобою відбувається, але в тобі залишається чимало від того, колишнього Едгара, котрого можна любити.
Вона піднялася навшпиньки у своїх білих туфельках — безсумнівно, спеціально куплених перед цією поїздкою — і припечатала ще один ніжний поцілунок до моєї небритої щоки.
— Спасибі тобі, — сказав я. — Дякую тобі за нашу ніч.
— Навзаєм, — відповіла вона. — Було гарно. Потисла мені руку. Відтак піднялася по трапу і зникла.
— 6 —
Знову перед терміналом Дельти. Цього разу без Джека.
— Тільки ти і я, міс Булочко, — сказав я. — Ми з тобою, немов ті останні клієнти бару перед його закриттям.
Тут я помітив, що вона плаче і обійняв її.
— Тату, мені хотілося б залишитися тут з тобою.
— Повертайся до себе, сонечко. Готуйся до іспитів і товчи їх, як з кулемета. Ми скоро побачимося знову.
Вона відхилилася. Подивилася на мене стривожено.
— Ти будеш тут в порядку?
— Так. І ти теж будеш в порядку.
— Буду. Буду.
Я знову її обняв.
— Катай. Реєструйся. Купляй журнали. Дивися Сі-Ен-Ен. Гарного тобі польоту.
— Добре, тату. З тобою було чудово.
— Це ти чудова.
Вона заліпила мені рота щирим поцілунком — можливо, щоб перебити той, що нещодавно мені подарувала її мати, — і пройшла крізь розсувні двері. Один раз озирнулася і помахала мені, розмитий обрис дівчачої фігурки з-за поляризованого скла. Всім серцем мені хотілося б роздивитися її тоді краще, бо після того я ніколи її більше не побачив.
— 7 —
З музею Рінглінга я надіслав два повідомлення для Ваєрмена — одне до погребального салону, а інше наговорив автовідповідачу в Ель Паласіо — повідомив, що повернусь десь о третій і просив його зустріти мене там. Також я попрохав його передати Джекові, що, якщо Джек вже доріс до того, що може голосувати і гуляти на вечірках жіночого клубу Флоридського університету, то він також вже достатньо дорослий і для того, щоб опікуватися своїм чортовим мобільним телефоном.
Було вже майже пів на четверту, коли я нарешті приїхав на острів, але машина Джека і класичний сріблястий «бенц» Елізабет стояли на гравійному майданчику справа від Великої Ружі, а вони обоє сиділи в мене на ґанку, попиваючи холодний чай. Джек все ще був у своєму сірому костюмі, але зачіска в нього повернулася до звичного безпорядку і під піджаком на ньому була майка «Девіл Рейз». На Ваєрмені були чорні джинси і біла сорочка з розстібнутим коміром, а на голові одягнена задом наперед фанатська кашкетка «Кукурузників Небраски»[349].
Я вимкнув двигун, вийшов з машини і потягнувся, намагаючись вправити на місце своє недуже стегно.
Вони підвелися і підійшли до мене привітатися, обидва неусміхнені.
— Всі роз’їхалися, аміго? — спитав Ваєрмен.
— Всі, окрім тітки Джин і дядька Бена, — відповів я. — Вони ветерани шари, не відступляться, поки не вичавлять усе хороше до останньої краплі.
Джек усміхнувся без особливої радості.
— У кожній родині є такі, — зауважив він.
— Ти сам як? — спитав я Ваєрмена.
— Щодо Елізабет я заспокоївся, Гедлок сказав, для неї це, певне, був найкращий варіант, і я сподіваюсь, він має рацію. Вона залишила мені за приблизними обрахунками близько ста шістдесяти мільйонів доларів в готівці, цінних паперах і нерухомості... — Він затряс головою. — А це вже інше. Можливо, колись мені стане до снаги огледіти все це, але зараз...
348
Офіційний арт-музей Флориди, збудований у Сарасоті Джоном Рілінгом (1866-1936), котрий в дитинстві починав танцюристом в сімейному цирку, став антрепренером, інвестором і одним з найбагатших людей свого часу, купував найдорожчі твори європейського й світового мистецтва, під час Великої депресії втратив майже все, окрім музею і колекції, які потім заповів штату Флорида.
349
Nebraska Cornhuskers — назва багатьох команд з різних видів спорту в заснованому у 1869 році університеті Небраска-Лінкольн.