Мені спало на думку, що я жодного разу не бачив його з книжкою на цьому смугастому стільці, проте я промовчав. Чимало людей не читають на пляжі; від відблисків яскравого світла, буває, болить голова. Я симпатизував людям з головним болем.
Він знову почав сміятися. Прикривав собі рота обома руками — як дитина — але сміх проривався назовні.
— Досить, Господи, досить. У мене вже всі м’язи черева болять.
— І в мене теж, — підпрігся й я.
Якийсь час ми мовчали. Бриз того дня доносив нам від Затоки прохолодну свіжість з печальною ноткою солі. Парасоля лопотіла проріхою. Темна пляма на піску, де вилився чай з глека, була вже майже сухою.
Він тихо заіржав.
— Ти бачив, як стіл намагався втекти? Стіл, курво!
Я теж пирснув. Стегно мені пекло і м’язи на животі боліли, але як для людини, що мало не досміялася до втрати свідомості, почувався я пречудово.
— Алабамо, втікай, — промовив я.
Він кивнув, не перестаючи струшувати пісок з обличчя.
— «Вдячний мертвяк»[118], 1979 рік, чи близько до того. — Відтак усміхнувся, почав знов-таки хихотіти, хихіт його став сміхом, а той наново перейшов у дикий регіт. Він тримався за черево й стогнав. — Не можу, нема сили зупинитися, але ж... Наречена Хрещеного Батька! Господи-Ісусе! — І так його трусило й далі.
— Ти ж їй не скажеш, що я таке бевкнув? — спитав я.
Він перестав сміятися, але посмішка на губах залишилася.
— Я обережний, мучачо. Проте... це тобі навіяв її капелюх, авжеж? Той її великий солом’яний капелюх. Як у Марлона Брандо[119], коли він грається в садочку з дитинчам.
Насправді мене тоді вразили її кеди, але я кивнув, і ми ще трохи посміялися.
— Якщо ми зарегочемо, коли я вас знайомитиму, — реготнув він (либонь від самої думки про те, як ми зарегочемо; істерика ж бо не минається легко), — то скажемо, що згадали, як піді мною луснув стілець, добре?
— Добре, — погодився я. — А що ти мав на увазі, кажучи, що вона і є кимось на кшталт цього?
— Ти й справді не знаєш?
— Без поняття.
Він показав рукою на Велику Ружу, дім звідси виглядав крихітним. Далеченько буде йти назад.
— Як вважаєш, хто володіє твоїм будинком, аміго[120]? Звичайно, я розумію, що за проживання в ньому ти заплатив якомусь агенту або компанії з оренди курортної нерухомості, та чи відомо тобі, на чиєму рахунку осіли твої грошенята?
— Здогадуюсь, що на банківському рахунку міс Істлейк.
— Саме так. Міс Елізабет Істлейк. Зважаючи на її вік — вісімдесят п’ять — можеш називати її Старенька Міс. — Його знову почав розбирати сміх, він струснув головою і промовив: — Я мушу перестати. Втім, щиро скажу, давненько вже я не мав нагоди з чогось так від пуза нареготатися.
— Та й зі мною та сама історія.
Він подивився на мене — безрукого, з одного боку зшитого на живу нитку — і кивнув. Відтак ми просто мовчки дивилися на Затоку. Я давно знав, що до Флориди люблять приїздити люди старі або хворі, бо тут увесь рік доволі тепло, а зараз подумав, що Мексиканська затока[121] теж грає в цім якусь роль. Просте споглядання спокійної осяяної сонцем площини само по собі зцілює. Це велика річ Затока, хіба ні? Достатньо велика, щоб чимало чого скидати в неї, спостерігаючи, як воно зникає.
За якийсь час Ваєрмен промовив, вказуючи великим пальцем собі через плече на білі стіни під помаранчевою черепицею.
— А хто володіє будинками, що розташовані між оцим та твоїм, як ти вважаєш? Цей, між іншим, на плані графства позначено як Гніздо Чаплі, але я його називаю El Palacio de Asesinos.
— Ти хочеш сказати, що вони теж належать міс Істлейк?
— Саме так, — підтвердив він.
— Чому ти називаєш її садибу Палацом убивць?
— Ну, в моєму вільному перекладі на англійську це означає просто «Криївка злодіїв», — пояснив Ваєрмен з винуватою посмішкою. — Садиба має такий вигляд, що в ній би радо зупинився якийсь поганий хлопець з вестерну Сема Пекінпа[122]. А взагалі, тут аж шість чудових будинків між Гніздом Чаплі й Лососевою мизою...
— Я називаю свій дім Великою Ружею... це в перекладі на мою мову.
Він кивнув.
— El Rosando Grande — гарне ім’я. Мені подобається. Ти там... довго ще житимеш?
— Я орендував дім на рік, але, якщо чесно, не знаю. Хоч я й не боюся підлого сезону — здається, так тут це називають, — але ж треба зважати на урагани.
— Еге ж, ми тут усі зважаємо на урагани, особливо після Чарлі й Катрини. Хоча будинки між Лососевою мизою і Гніздом Чаплі спорожніють задовго до початку сезону ураганів. Та й увесь цей острів буде тоді порожнім. До речі, його з таким же успіхом можна було назвати острів Істлейк.
— Ти хочеш сказати, що він весь належить їй?
— Це складно навіть для такого хлопця, як я, котрий у своєму іншому житті працював юристом, — промовив Ваєрмен. — У прадавні часи її батько володів усім островом, плюс добрячим шматком землі на західному узбережжі континентальної Флориди. У тридцяті роки він продав усе, крім цього острова. Північна частина Думи належить міс Істлейк, тут нема ніяких сумнівів. — Ваєрмен махнув рукою, вказуючи на північний кінець острова, на ту його частину, котру він пізніше охарактеризує так: «Гола, як піська стриптизерки». — Земля, з будівлями на ній, від Гнізда Чаплі (найкомфортабельнішої тут садиби) до твоєї Великої Ружі найрентабельніша. Вона дає прибуток, який їй навряд чи потрібен, бо батько залишив їй і її сестрам mucho dinero[123].
— А скільки їх у неї...?
— Жодної душі, — відповів Ваєрмен. — Дочка Хрещеного Батька остання, — він пирхнув і затряс головою. — Я мушу перестати її так називати, — сказав він радше самому собі.
— Якщо це так. Мені цікаво, чому решта острова не забудована. Зважаючи на будівельно-квартирний бум у Флориді, мені це видалося диким з першої миті, тільки-но я переїхав міст.
— Ти говориш як фахівець. Ким ти був у своєму іншому житті, Едгаре?
— Будівничим.
— А тепер в тебе все позаду?
Я міг би замкнутися — я не знав його достатньо добре, щоб ставати відвертим, — але я цього не зробив. Гадаю, наш спільний досвід істерики зіграв тут свою роль.
— Так, — зізнався я.
— А хто ти в цім житті?
Я зітхнув і подивився кудись вбік. Кудись на Затоку, куди можна скинути всі старі печалі і дивитися, як вони зникають без сліду.
— Не можу цього сказати напевне. Я трохи зайнявся малюванням. — І чекав, що почую сміх.
Він не сміявся.
— Ти не перший художник, хто зупиняється у Лососе... у Великій Ружі. Дім має власну мистецьку історію.
— Та ти жартуєш.
Ніщо в будинку не нагадувало мені про це.
— Та ні, — заперечив він. — Там зупинялися й Александер Калдер[124], і Кіт Гаринг[125], і Марсель Дюшан[126]. Усі вони жили тут ще до того, як підмило берег так, що дім ніби ось-ось завалиться у воду. — Тут він зробив паузу. — Жив там також Сальвадор Далі.
— Та не дури ти мене! — зойкнув я, і спалахнув, побачивши, як він підморгнув. На мить я відчув, як здіймається стара лють і ось-ось вдарить мені в горло і голову. Я зможу, вирішив я. — Перепрошую. Я пережив аварію зовсім недавно, тож... — І тут мене заціпило.
— Про це не важко було здогадатися, — промовив Ваєрмен. — Якщо ти не помітив, то там, з правого боку, у тебе дечого не вистачає, мучачо.
— Так. Ну, в мене іноді... ну, не знаю... трапляється афазія, як мені здається.
— Еге ж. У будь-якому випадку, про Далі я не брешу. Він прожив у твоєму будинку три тижні у тисяча дев’ятсот вісімдесят першому. — Помовчавши, він додав: — Я розумію, що ти відчуваєш.
— Я маю щодо цього великі сумніви, — я не хотів, щоб мої слова звучали нечемно, але саме так вони прозвучали. Я й справді почувався нечемою.
Ваєрмен надовго замовк. Лопотіла понівечена парасолька. Я отримав час на роздуми. «Ось був знайшовся мені потенційний друг, а тепер в нас з ним не склалося». Але коли він заговорив знову, голос його звучав спокійно й приємно. Так, ніби нічого й не трапилося між нами.
118
Grateful Dead (1965-1995) — фолк-блюз-рок гурт з Сан-Франциско; в баладі «Втікай, Алабамо» є рядки з біблейським підтекстом: «Мажордом з 23-го псалму зарезервував столик для мене в Долині Тіней — сядемо там тільки ти, Алабама і я» — в українському перекладі Біблії митрополита Іларіона (Івана Огієнка) цей Давидів псалом йде під №22.
119
Marlon Brando (1926-2004) — виконавець ролі дона Віто Корлеоне, хрещеного батька американської мафії у першому фільмі кінотрилогії Френсиса Копполи.
122
David Samuel Peckinpah (1925-1984) — кінорежисер, безкомпромісними фільмами з життя Дикого Заходу заробив собі прізвисько «Кривавий Сем».
126
Marcel Duchamp (1887-1968) — французький художник, який у 1955 р. взяв американське громадянство, дадаїст і сюрреаліст.