— ТіВо[147], міс Істлейк.
Вона розсміялася.
— ТіВо, хіба не кумедне слово? Та хіба ми самі не смішні з цими формальностями? Для мене він Ваєрмен, а я для нього міс Істлейк — окрім тих випадків, коли я дратуюся через те, що назви речей випадають мені з голови. Ми мов персонажі з якоїсь вистави! Такої веселої, де знаєш, що ось-ось заграє оркестр і вся трупа заспіває!
Вона зареготала, аби показати всю чарівливість цієї ідеї, проте її сміх звучав строха ніби божевільно. Цього разу її акцент скерував мої думки від Маргарет Мітчелл до Тенесі Вільямса[148].
Лагідно, дуже лагідно Ваєрмен промовив:
— Може, ми перейдемо до іншої кімнати і подивимося врешті Опру? Гадаю, вам варто сісти. Ви можете закурити сигарету, коли дивитиметеся Опру, як вам подобається.
— Хвилинку, Ваєрмене. Одну хвилинку. У нас так рідко бувають гості. — А тоді до мене. — Який ти художник, Едгаре? Ти віриш у мистецтво заради мистецтва?
— Безперечно, мистецтво — заради мистецтва, мем.
— Я рада. От саме це Лососева миза полюбляє найбільше. Чи як ти це називаєш?
— Моє мистецтво?
— Ні, золотко — Лососеву мизу.
— Велика Ружа, мем.
— Хай буде Велика Ружа. А я для тебе хай буду Елізабет.
Я посміхнувся. Я мусив, бо вона не фліртувала, а була щирою.
— Добре, Елізабет.
— Чудово. За пару хвилин ми підемо до телевізорної кімнати, але спершу... — Вона знову спрямувала свою увагу до ігрового столу. — Ну, Ваєрмене? Ну, Едгаре? Ви бачите, як я розставила дітей?
Їх там було близько десятка, всі обличчями обернуті до лівого рогу шкільного будинку Перекличка школяриків?
— Про що це вам говорить? — спитала вона. — Ваєрмен? Едвард? Хто з вас скаже?
Крихітна похибка, авжеж, мені самому не звикати до таких похибок. Але цього разу роль бананової шкірки зіграло моє власне ім’я.
— Перерва? — спитав Ваєрмен, знизавши плечима.
— Та ні ж, — відгукнулася вона. — Якби перерва, вони б усі гралися, а не збилися купою, вибалушивши очі.
— У школі або пожежа, або навчальна пожежна тривога, — сказав я.
Вона перехилилася через свій ходунок (невсипний Ваєрмен ухопив її за плече, щоб не втратила рівноваги) і поцілувала мене в щоку. Це збіса дуже здивувало мене, але сподобалося.
— Дуже добре, Едварде! — вигукнула вона. — Але що саме там діється?
Я добре подумав. Це не важко, якщо поставитися до питання серйозно.
— Тренування.
— Так! — її сині очі освітилися задоволенням. — Тепер поясни Ваєрингу, як ти здогадався.
— Якби там була пожежа, вони б розбігалися на всі боки. А вони замість того...
— Чекають, коли можна знову зайти, так... — Але тут вона обернулася до Ваєрмена і я побачив зовсім іншу жінку, злякану. — Я знову назвала тебе неправильним ім’ям.
— Усе гаразд, міс Істлейк, — промовив він, цілуючи западину на її тімені з такою ніжністю, що я не міг втриматись від захоплення ним.
Вона посміхнулася до мене. Немов сонце визирнуло з-за хмари.
— Оскільки він по сю пору звертається до декого тут на прізвище, той дехто знає... — Але тут вона розгубилася, її посмішка почала тремтіти. — Той знає, що...
— Час дивитися Опру, — проголосив Ваєрмен, узявши її за руку. Разом вони розвернули її ходунок від ігрового столу і вона почала з дивовижною швидкістю чалапати до дверей в дальнім кутку кімнати. Він, пильнуючи, йшов поряд.
У її «телевізорній кімнаті» панував великий «Самсунг» з пласким екраном. У протилежному кінці була стійка з дорогим звуковим обладнанням. Усе це я ледь окинув оком, прикипівши очима до взятого в рамку етюду на стіні понад полицями з компакт-дисками, і на кілька секунд забув, що треба ще й дихати.
Етюд було зроблено простим олівцем і доповнено двома багряними штрихами, намальованими либонь нічим іншим, як звичайною червоною кульковою ручкою — з тих, що вчителі ними ставлять оцінки. Ці, не так щоб зовсім вже експромтні, риски було покладено вздовж лінії обрію, щоб показати, як сонце опускається в Затоку. Вони були на своєму місці. Вони були прописані геніально мінімалістично. То був мій обрій, той, що я його бачу з Малої Ружі. Я знав це так само достеменно, як знав, що той художник чув рівномірне перемелювання мушель під будинком, коли відтворював на аркуші білого паперу побачене очима і переказане йому мозком. На горизонті виднівся корабель, можливо танкер. Це міг бути той самий, що я його намалював у свій перший вечір у будинку №13 на Дума-роуд. Стиль абсолютно не був схожим на мій, але вибір натури був більш ніж ідентичним.
Внизу виднівся майже недбалий підпис Salv Dali.
— 4 —
Поки Опра атакувала запитаннями Керсті Еллі[149] на вічно чарівливу тему про методи схуднення, міс Істлейк — Елізабет — насолоджувалася сигаретою. Ваєрмен зробив сандвічі з яєчним салатом, і вони виявилися чудовими на смак. Мої очі раз у раз поверталися до етюду Далі, а в голові крутилася одна фраза, розуміється — Хелло, Далі. Коли з’явився доктор Філ[150] і почав ганити пару товстушок з публіки, котрі вочевидь самі визвалися на ганьбу, я сказав Ваєрмену й Елізабет, що мушу повертатися до себе.
Елізабет за допомогою дистанційного пульту притишила доктора Філа, а тоді простягнула мені книжку, на якій був лежав пульт. Її очі дивилися з несміливою надією.
— Ваєрмен каже, що ти прийдеш і почитаєш мені якось після полудня, Едмунде, це правда?
Іноді ми змушені щось вирішувати за долю секунди, і тоді був саме той момент. Я вирішив не дивитися на Ваєрмена, котрий сидів по праву руку від Елізабет. Притомність, продемонстрована нею біля ігрового столу, вже спливала, навіть мені це було помітно, хоча я гадав, що у її голові ще чимало чого залишилося. Погляд у бік Ваєрмена показав би їй, що це новина для мене, відтак вона б засоромилася. Мені не хотілося змушувати її соромитися, почасти тому, що вона мені сподобалася, почасти через те, що я міг уявити, як багато приводів для зніяковіння в майбутні пару років приготувало їй життя. Невдовзі може початися щось гірше, ніж забування імен.
— Ми про це балакали, — промовив я.
— Може, ти прочитаєш мені вірша сьогодні? — спитала вона. — За твоїм вибором. Я так за ними скучила. Я можу обійтися без Опри, але життя без книжок жалюгідне, а без поезії воно... — вона засміялася. Цей розгублений сміх краяв мені серце. — Воно, як життя без картин, як ти вважаєш? Чи ти не згоден?
У кімнаті було дуже тихо. Десь цокотів годинник, і все. Я чекав, що Ваєрмен щось скаже, але він мовчав; вона тимчасово позбавила його мови, не дивина для такого hijo de madre[151].
— Ти можеш вибрати сам, — сказала вона знову. — Хоча, якщо я тебе дуже затримую, Едвард...
— Ні, — відповів я. — Ні, все гаразд, я можу.
Книжка називалася просто «Гарні вірші». Її укладачем був Гаррісон Кейлор[152], чоловік, котрий міг би балотуватися на губернатора, і в тій частині світу, звідки я приїхав, був би обраний. Я розкрив книжку навмання і натрапив на вірш якогось автора на ім’я Френк О’Гара[153]. Короткий. Отже гарний, те що мені треба, тож я пірнув у текст.
Щось зі мною трапилося в ту мить. Голос затремтів і слова подвоїлися так, ніби слово «вода» з мого рота поточилося водою в мене з очей. Я підвів голову й хрипко промовив: «Перепрошую». Ваєрмен мав схвильований вигляд, а міс Істлейк посміхалася мені з виразом цілковитого розуміння.
147
TiVo — розроблений у 1997 Джимом Бартоном і Майком Ремсеєм цифровий пристрій, який програмується на одночасний запис кількох передач по кабельних телеканалах з вирізанням реклами; передплатна система ТіВо працює тільки в США, Канаді (окрім Квебека), Британії, Мексиці й Тайвані.
149
Kirsten Louise Alley (1951) — комедійна актриса, двічі лауреатка премій «Еммі» (телевізійний еквівалент «Оскара») та «Вибір народу».
150
Philip Calvin McGraw (1950) — психолог, став телезіркою, беручи участь в ток-шоу Опри як «доктор Філ», тепер веде і власну передачу.
152
Garrison Keillor (1942) — популярний письменник, музикант, ведучий авторських радіопрограм з Міннесоти, славний своєю правдивою щирістю.
153
Francis Russel O’Hara (1926-1966) — один з лідерів руху «Нью-Йоркська поетична школа».