На той час, коли офіціант підійшов спитати, чи не хочемо ми ще кави, Джек підтримував розмову вже майже самотужки. У своєму стані надчутливості я бачив, що не тільки мені хотілося переміни обстановки. Приглушене світло в ресторані й червоно-брунатна засмага Ваєрмена не дозволяли розгледіти як він зблід, проте я гадав, що сильно. І ліве око в нього знов сльозилося.
— Рахунок, будь ласка, — попросив Ваєрмен, спромігшись на посмішку. — Перепрошую за припинення бенкету, але я хочу повернутися до моєї хазяйки. Якщо ви не проти, хлопці?
— Чого б це мені бути проти, — сказав Джек, — безплатно попоїв, та ще й встигну додому вчасно, зможу подивитися «Спорт-центр»? Вигідний день.
Джек пішов за машиною, а ми з Ваєрменом чекали надворі. Тут, у яскравому світлі, що лилося від багаторівневого гаража, вигляд мого друга не додав мені радості, лице в нього було зовсім жовтим. Я спитав його, чи нормально він почувається.
— Ваєрмен гарний, як картинка, — відповів він. — Натомість у міс Істлейк було кілька важких безсонних ночей. Звала своїх сестер, звала тата, звала кого завгодно, хіба що не вимагала подати їй кухля й люльку та привести трьох скрипалів[179]. Це якимсь чортом пов’язано з повнею. Ніякої логіки, але щось таки в цім є. Клич Діани[180] чують тільки ті, чий нетвердий розум налаштований на її хвилю. Оскільки місяць вже в останній чверті, вона скоро почне знову спати спокійно всю ніч. Отже і я почну висипатися. Сподіваюся.
— Добре.
— На твоїм місці, Едгаре, я відклав би вирішення цього галерейного питання на завтра. А ще, не припиняй малювати. Ти трудова бджілка, але чи вистачить в тебе картин на цілу виставку...
Позаду нього стояла облицьована плиткою колона. Він сперся на неї спиною. Я був майже певен — якби її там не було, він так і впав би навзнак. Дія бурбону трохи послабшала, але зір у мене залишався достатньо загостреним, аби помітити, що відбулося з його очима, коли він втратив рівновагу. Праве дивилося вниз, ніби намагаючись розгледіти черевики, тоді як налите кров’ю і слізьми ліве закотилося вгору так, що від райдужки залишилася тільки дужка. Я встиг подумати, що побачене мною взагалі-то неможливе, очі не можуть дивитися в таких абсолютно протилежних напрямках. Але це напевне стосується тільки здорових людей. Аж раптом Ваєрмен почав осідати. Я підхопив його.
— Ваєрмен? Ваєрмене?
Він струсонув головою, відтак поглянув на мене. Обидва ока дивляться разом, притомні. Лиш тільки ліве червоне й надто блищить. Він витяг хусточку, втер собі щоку. Засміявся:
— Я чув, що людину можна всипити нудною балачкою, але щоб я сам такому піддався? Безглуздя якесь.
— Ти не задрімав. Ти... я не знаю, що з тобою трапилось.
— Не грай дурника, ляльководе, — відповів Ваєрмен.
— Та ні ж бо, очі в тебе були геть ненормальними.
— Це називається — сонними, мучачо. — Він обдарував мене одним зі своїх патентованих ваєрменівських поглядів: згори вниз, брови здійняті, кутики губ загнуті — ось-ось усміхнеться. Але в мене залишилося враження, що він достеменно знає, що мене налякало.
— Я мушу перевіритися в лікаря, — сказав я, — зробити магніто-резонансну томографію, я обіцяв моєму другу Камену. Може, домовитися й про тебе?
Ваєрмен усе ще спирався на колону. А тут він випростався.
— Агов, а оно й Джек з фургоном. Тепер швидко. Жвавіше, Едгаре — відходить останній автобус на Думу.
— 9 —
Те саме повторилося по дорозі, але ще в гіршому вигляді, хоча Джек не міг цього бачити — він уважно вів машину через острів Кейзі — і, я певен, навіть сам Ваєрмен цього не усвідомлював. Я спитав Джека, чи не проти він замість Тамаямі Трейлу, головного битого шляху західного узбережжя Флориди, поїхати по якійсь вужчій, порожнішій вулиці. Хочеться побачити відблиск місяця на воді, пояснив я.
— Набираєшся мистецької ексцентричності, мучачо, — озвався Ваєрмен із заднього сидіння, де він сидів задравши ноги. Схоже, він не був великим прихильником ременів безпеки. — Так ми діждемося того, що ти почнеш носити берет. — «Берет» він промовив так, ніби римував його зі словом лорнет.
— А не пішов би ти на хер, Ваєрмене, — відповів я.
— Посилали мене на схід, посилали на захід, та краще твоєї мами ніхто не ходив мені на хер[181], — проспівав Ваєрмен сентиментально. А відтак надовго замовк.
Я дивився, як праворуч від мене місяць пливе по чорній воді. Видовище гіпнотизувало. Цікаво, чи зможу я намалювати це саме так, як воно виглядає з вікна машини: місяць в русі, срібна куля, занурена у воду.
Ці думки вертілися мені в голові (либонь, заколисаний ними, я вже майже задрімав), аж раптом мою увагу привернула примарна фігура понад місяцем на воді. То було віддзеркалення Ваєрмена. На якусь мить мені на думку спала дика ідея, він там, на задньому сидінні зараз дрочить, бо його коліна, здавалося, стуляються-розтуляються, а стегна піднімаються-опускаються. Я кинув погляд на Джека, але дорога через острів Кейзі — це симфонія завитків, тож Джек усю свою увагу цілком приділяв їм. Крім того, Ваєрмен сидів позаду Джека, майже невидимий у люстерко заднього виду.
Я озирнувся через ліве плече. Ваєрмен не мастурбував. Ваєрмен не спав, він не дивився зараз якогось яскравого сну. Ваєрмен був без пам’яті. Можливо, то був легкий напад тихої епілепсії, та все одно його судомило, і то серйозно. В перші десять років існування «Фрімантл компані» у мене працював креслярем один епілептик, тож я міг впізнати корчі, коли їх бачив. Тулуб Ваєрмена підкидало на чотири-п’ять дюймів, а сідниці стискалися й розслаблялися. Руки його тремтіли на череві. Він чмокав губами так, ніби скуштував щось дуже смачне. А очі дивилися точнісінько як там, біля гаражу. Їхнє дике різновекторне спрямування в зоряному світлі виглядало якимсь потойбічним. З лівого кута рота в нього текла слина, а сльози з проваленого лівого ока сочилися йому прямісінько в кошлатий бакенбард.
Це тривало секунд з двадцять і враз припинилося. Він моргнув і очі йому повернулися, куди треба. Якусь хвилину він сидів цілком тихо. Можливо, навіть дві. Помітив, що я на нього дивлюся, і промовив:
— Я пішов би на вбивство заради ще однієї чарки або горнятка арахісової пасти, та мені здається про випивку не може бути й мови, еге ж?
— Гадаю, що так, якщо ти хочеш впевнитися, що дочуєш її клич посеред ночі, — сказав я якомога байдужіше.
— По курсу спереду міст на острів Дума, — повідомив Джек. — Ви вже майже вдома, хлопці.
Ваєрмен сів прямо й потягнувся.
— Оце так день був, але мені не соромно, що я скучив за своїм ліжком. Гадаю, я таки старішаю.
— 10 —
Хоча нога в мене задерев’яніла, я виліз із фургона і стояв поряд з ним, поки він відчиняв дверцята невеличкої залізної коробки за воротами, щоб дістатися пульту управління хитрої системи безпеки.
— Дякую тобі, що з’їздив зі мною, Ваєрмене.
— Авжеж, — відповів він. — Та якщо ти ще колись подякуєш мені, мучачо, я дам тобі прямо в рило. Вибач, але тільки так і мусить бути.
— Радий, що попередив, — сказав я. — Дякую за компанію. Він засміявся й поплескав мене по плечі.
— Ти мені подобаєшся, Едгаре. Ти маєш стиль, ти не маєш вад, ти маєш губи поцілувати мене в зад.[182]
— Блискуче. Я зараз зарюмсаю. Послухай, Ваєрмене...
Я міг розповісти йому про те, що з ним нещодавно відбувалося. Я вже було відкрив рота. Але в останню мить передумав. Я не знав, чи вірне таке рішення, чи ні, але я знав, що попереду в нього може бути довга ніч з Елізабет Істлейк. Та ще той біль, він як засів у мене в потилиці, так і не відпускав. Я вирішив ще раз спитати його, чи не проти він буде, якщо я домовлюся з лікарем про візит для нас обох.
— Я подумаю, — відповів він, — і дам тобі знати.
— Тільки не думай дуже довго, бо...
179
Кухоль, люльку і скрипалів вимагає в старовинному дитячому віршику король бриттів Коул Пречудовий.
181
Перекручена цитата з класичного рок-н-ролу Літл Ричарда «Тутті-фрутті»: «Вона гнеться на схід, вона гнеться на захід, вона — дівчинка, від якої мене кидає в захват».
182
Перекручена цитата з пісні популярного у 1970-ті гурту Funkadelic «If you got funk, you got style».