Я шукав їх по всьому будинку, але марно. Можливо, я викинув їх після того, як намалював «Друзів з сюрпризами». Тепер вже не міг пригадати. От тільки я ніколи більше їх не бачив.
— 7 —
Того пополудня в кімнаті, що її Ваєрмен та Елізабет називали Порцеляновою вітальнею, панувала печальна атмосфера субтропічної зими. Дощ геть розперезався, хвилями барабанячи по стінах і вікнах, здійнявся вітер, він з гуркотінням проривався крізь пальми, що оточували Ель Паласіо, кидаючи на стіни їх летючі тіні. Уперше з того часу, як почав приходити сюди, я не побачив сенсу в розташуванні порцелянових фігурок на столі; там не було tableaux[197], люди, тварини і будівлі валялися абияк. Єдиноріг та один з чорнолицих хлопчиків лежали поряд з перекинутим шкільним будинком. Якщо сьогодні й можна було побачити якийсь сюжет на столі, то це був сюжет фільму-катастрофи. Біля садиби в стилі Тара стояла жерстяна банка від печива «Ніжна Зваба». Ваєрмен розповів мені, що ямаю робити, якщо її забажає Блізабет.
Сама леді, трохи завалившись набік, сиділа в кріслі-візку, байдуже втупивши погляд у розгардіяш на своєму ігровому столі, де зазвичай панував лад. Вона була в синій сукні, яка гармоніювала з величезними синіми «Чак Тейлорсами»[198] на її ногах. Через її перекошену позу викот «човником» на сукні розтягнувся у кривій усмішці, виставивши напоказ бретельку ліфчика кольору слонової кістки. Зі здивуванням я усвідомив, що загадуюся, хто вдягав її сьогодні вранці, вона сама чи Ваєрмен.
Спершу вона говорила розважливо, правильно зверталась до мене на ім’я, питала про моє здоров’я. Коли Ваєрмен вирушав до Баумгартенів, вона з ним попрощалася, намовляючи його вдягти капелюха і взяти з собою парасольку. Все було гарно. Але коли за чверть години я приніс їй з кухні поїсти, відбулися різкі зміни. Вона втупилася очима в куток і я почув її мурмотіння: «Повернися, повернися, Тесі, тобі там не місце. І хай одоробло іде геть».
Тесі. Звідкись я знав це ім’я. Я скористався своєю технікою обхідного пригадування, шукаючи асоціацій, і таки знайшов: заголовок в газеті ВОНИ ПРОПАЛИ. Тесі була однією з сестер-близнючок. Це розповідав мені Ваєрмен. Я почув його голос — Вважається, що вони потонули, — і ніби крижаним ножем прохромило мені бік.
— Подай мені оте, — промовила вона, вказуючи на коробку, і я подав. Вона видобула з кишені загорнуту в хусточку фігурку. Зняла з коробки кришку, кинула на мене погляд, у якому змішалися хитрість з розгубленістю в тій пропорції, котру важко було бачити, і опустила фігурку. З лунким бовть та впала всередину. Вона абияк приладнала кришку на місце, відштовхнувши мою руку, коли я хотів їй допомогти. Відтак простягнула жерстянку мені. Спитала:
— Ти знаєш, що треба тепер робити? Чи... чи... — Я бачив, як вона намагається вхопити слово, що стрибало отутечки, поряд, але залишалося недосяжним. Глузувало з неї. Я міг їй його подати, але пам’ятаючи, як сам бісився, коли люди намагалися таким чином допомагати мені, чекав. — Чи він казав тобі, що з цим слід робити?
— Так.
— То чого ти чекаєш? Бери цю курву.
Я поніс банку повз тенісний корт до невеличкого ставка. На його поверхні скидалися коропи, дощ хвилював їх куди більше, ніж мене. Біля лави, як і попереджав мене Ваєрмен, лежала купка камінців. Я кинув у ставок камінь («Не думай, що вона не почує, в неї дуже гострий слух», — пояснив мені Ваєрмен), намагаючись не поцілити якогось з коропів. А коробку з фігуркою поніс назад у будинок. Але зайшов спершу не до Порцелянової вітальні, а до кухні. Зняв кришку і витяг з коробки загорнуту в хустку фігурку. Цієї дії не було у Ваєрменовій експлуатаційній інструкції, просто мені самому було цікаво.
То виявилася порцелянова жінка, але з відбитим лицем. На його місці залишилася рвана порожнеча.
— Хто там? — заволала Елізабет так, що я аж підстрибнув. Я мало не впустив спотворену статуетку на кахляну підлогу, де б вона напевне розлетілася на друзки.
— Це я, Елізабет, — гукнув я у відповідь, поклавши фігурку на полицю.
— Едмунд? Чи Едгар, чи як там тебе.
— Авжеж. — Я пішов до вітальні.
— Ти зробив справу, яку я тобі загадала?
— Так.
— Добре, — зітхнула вона.
— Може, ще чогось хочете? Я напевне зміг би...
— Ні, дякую, золотко. Я певна, що скоро приїде потяг, а я, ти ж знаєш, не люблю подорожувати з повним шлунком. Мені завжди дістається заднє сидіння, а з повним шлунком мене там обов’язково знудить. Ти не бачив моєї жерстянки, моєї коробки з-під «Ніжної Зваби»?
— Гадаю, вона у кухні. Принести?
— Не треба, сьогодні так мокро, — сказала вона. — Я збиралася попросити тебе вкинути її у ставок, ставок годиться, але я передумала. Гадаю, в такий мокрий день у цьому нема потреби. Ти ж знаєш, що не дріб’язкове милосердя, воно спадає теплим дощиком.
— З небес[199], — завершив я за неї фразу.
— Авжеж. Авжеж. — Вона махнула рукою так, ніби останнє слово не мало значення.
— Чому ви не розставляєте свої фігурки, Елізабет? Вони сьогодні всі перемішані.
Вона окинула оком стіл, а коли особливо потужний порив вітру сипонув дощем у вікно, перевела погляд туди.
— До сраки це, — промовила вона, — я, блядь, сьогодні в такому сум’ятті. — А відтак, зі злістю, якої я від неї навіть сподіватися не міг. — Вони всі померли, а мене полишили жити з цим.
Кого-кого, а мене не вразила її раптова брутальність. Надто добре я її розумів. Може, милосердя дійсно не розмінюється на дріб’язок, мільйони люду живуть і помирають з вірою в це, проте... є така штука, як сподівання. Отож.
Вона заговорила.
— Було б йому ніколи не діставати тієї штуки. Але ж він не знав.
— Що за штуки?
— Що за штуки, — погодилась вона, кивнувши. — Я хочу сісти на поїзд. Я хочу поїхати звідси раніш, як з’явиться одоробло.
Далі ми обоє мовчали. Блізабет заплющила очі й, здавалося, задрімала у своєму візку.
Просто, аби чимсь себе зайняти, я піднявся зі свого крісла, котре прекрасно гляділося б у якомусь джентльменському клубі, і підійшов до столу. Взяв порцелянових дівчинку й хлопчика, подивився на них, відклав убік. Розглядаючи безглуздий безлад переді мною, я несвідомо намагався чухати собі відсутню руку. На стільниці з полірованого дуба валялася щонайменше сотня фігурок. Можливо, й дві сотні. Серед них була порцелянова жінка у старомодному капелюшку — капелюшку молочниці, подумав я, — але не вона мені потрібна. Капелюшок не той, а крім того, занадто юна. Я знайшов іншу жінку, вона мала довге, фарбоване волосся, ця годилася краще. Щоправда, волосся було трохи задовге і надто темне, проте...
Та ні, це якраз те, що треба, бо ж Пам недавно побувала у перукарні, яку іноді називали «Джерело юності для кризовок середнього віку».
Тримаючи порцелянову статуетку, я думав, що добре було б тут мати такий будинок, куди можна посадовити її читати книжку.
Я хотів перекласти її собі до правої руки — цілком природній рух, бо рука була на місці, я відчував її — але фігурка з брязкотом впала на стіл. Вона не розбилася, та Елізабет розплющила очі.
— Блядь! Це поїзд? Це він свистів? Він кричав?
— Поки що ні, — сказав я. — Вам можна ще трохи подрімати.
— О, ти знайдеш це на другому поверсі, — промовила вона так, ніби я питався в неї про щось, і заплющила очі. — Позвеш мене, коли приїде поїзд. Я так втомилася від вокзалу. І остерігайся одоробла, цей скурвий пиздолиз може з’явитися зненацька.
— Авжеж, буду, — погодився я. Рука мені свербіла нестерпно. Я поліз собі до задньої кишені, сподіваючись, що там лежить блокнот. Там його не було. Я забув його на кухонному столі у Великій Ружі. Відразу моя думка перестрибнула до тутешньої кухні. Там, на столі, де я залишив статуетку, лежав блокнот для домашніх записів. Я поспішив туди, схопив блокнот, сунув його собі між зуби і ледь не бігом кинувся назад до Порцелянової вітальні, на ходу витягаючи з нагрудної кишені авторучку «юнібол»[200]. Упав у крісло з плетеною спинкою і гарячково почав малювати порцелянову ляльку, хай собі дощ періщить за вікнами, а Елізабет навпроти мене, роззявивши рота, схилившись на стіл, дрімає у своєму візку. Розтривожені вітром тіні пальм літали по стінах, мов кажани.
198
Баскетболіст Chuck Taylor (1901-1969) був любителем і головним пропагандистом кедів моделі Converse All-Star, які відтак отримали його ім’я.