— Едді, я тебе слухаю — просто зараз відшкрібаю рештки себе від підлоги. Не пригадую, коли ти останній раз переді мною вибачався.
Хіба я вибачався? Ну... забудьмо. Либонь вона це так сприйняла.
— Вибач мене тоді й за це, — натомість промовив я.
— Я сама тобі завинила вибачення, — відповіла вона. — Тож саме час це зробити.
— Ти? За що тобі переді мною вибачатися?
— Дзвонив Том Райлі. Два дні тому. Він знову почав приймати медикаменти. Він збирається — я цитую — знову відвідувати декого, — гадаю, має на увазі психотерапевта, — він дзвонить, щоб подякувати мені за те, що я врятувала йому життя. Ти можеш таке собі уявити, щоб хтось дзвонив з такою подякою?
Я відповів: «Ні». Хоча дехто зовсім нещодавно дзвонив мені, щоб подякувати за те, що я врятував йому зір, тож я розумів, що вона має на увазі.
— Це було так незвично. Якби не ти, я був би вже мертвий, — це буквальні його слова. А я не могла сказати йому, що дякувати він мав би не мені, бо це прозвучало б абсурдно.
Нарешті ніби розрубало вузол подпруги, якою до цього в мене були туго стягнуті груди. Іноді все обертається на краще. Іноді так буває насправді.
— Це добре, Пам.
— Я розмовляла з Ілсою про твою виставку.
— Так, я...
— Ну, я розмовляла з обома, і з Лін, і з Іллі, але з Ілсою я звернула розмову на Тома й одразу зрозуміла, що вона анічогісінько не знає про мої з ним стосунки. Тут я теж помилялася. І поводилася з тобою тоді негарно.
Усвідомивши, що вона зараз плаче, я запанікував.
— Послухай-но, Пам.
— Я встигла продемонструвати свої найгірші вади перед кількома людьми з тих пір, як ти менепокинув.
Я не кидав тебе! Мало не крикнув я. Мене аж придавило. Так придавило, що аж піт мені виступив рясно на лобі. Я не кидав тебе, це ти вимагала розлучення, не переводь стрілки.
Насправді я промовив:
— Годі вже про це, Пам.
— Але ж так важко було повірити, навіть коли ти мені зателефонував і розповів про все те. Ну, сам знаєш, про мій новий телевізор. І про Кульбабку.
Я вже відкрив рота, щоб спитати, хто воно за таке Кульбабка, але тут згадав про кішку.
— Мені вже краще, знаєш, я знову почала ходити до церкви. Можеш у таке повірити? І до терапевта. Ходжу до неї на прийом раз на тиждень, — вона зробила паузу, і наголосила знову. — Гарна спеціалістка. Каже, що неможливо зачинитися дверима від минулого, можна тільки його корегувати і рухатися далі вперед. Я й сама це розуміла, але не знала, як мені почати корегувати наші з тобою стосунки, Едді.
— Пам, ти мені нічого не винна...
— Моя психотерапевтка каже, що важливо не те, як ти про це думаєш, а те, як думаю я.
— Розумію. — В її словах я почув майже колишню Пам, тож мабуть вона знайшла гарну терапевтку.
— А потім подзвонив твій друг Ваєрмен, сказав, що тобі треба допомогти... і надіслав мені фото твоїх картин. Я дуже хочу їх побачити в натуральному вигляді. Ну, розумієш, я завжди знала, що в тебе є якийсь талант, бо ти тоді стільки блокнотів звів, коли рисував, щоб розрадити Лін, ну, того року, коли вона дуже хворіла...
— Я рисував? — Я пригадав той рік, коли Мелінда хворіла, інфекції чіплялися до неї одна по одній, кульмінацією стали масовані напади діареї, либонь викликані великою кількістю антибіотиків в організмі, її тоді на цілий тиждень запроторили до лікарні. Тієї весни вона схудла на десять фунтів. Якби не літні канікули і не її першокласний розум, вона напевне залишилася б на другий рік. Але ніяких блокнотів, в яких я начебто для неї щось рисував, я пригадати не міг.
— Фредді — Фазан? Карла — Краб? Дональд — Динозаврик? — пам’ятаєш?
Дональд-динозаврик чимсь невловимим відгукнувся десь у глибині моєї душі, проте...
— Не пам’ятаю, — сказав я.
— Ейнджел тоді ще казав, що їх варто спробувати опублікувати, як це ти забув? Але теперішні... О Господи, ти знав, що вмієш так малювати?
— Ні. Я почав цим потроху цікавитися, коли переїхав жити на озеро Фален, але все зайшло набагато далі, ніж можна було очікувати.
Тут я згадав картину «Ваєрмен дивиться на захід» і безносого Цукерку Брауна і вирішив, що тільки-но виступив в ролі найскромнішого скромняги у світі.
— Едді, ти не проти, якщо я напишу решту запрошень, як в макеті? Я можу ще змінити текст, зробити його елегантнішим.
— Пан... — я мало не сказав Панда. — Пам, я не маю права тебе про щось прохати.
— Мені самій це цікаво.
— Справді? Тоді о’кей.
— Я напишу й надішлю електронною поштою до Ваєрмена. Ти зможеш все вичитати перед тим, як він відправить запрошення до друкарні. Він просто золото, цей містер Ваєрмен.
— Так, — погодився я. — Він золото. Ви обоє дуже мені допомогли.
— Ну, так, а чом би й ні? — явно вдоволено погодилася вона. — Ти потребував допомоги. Тепер ти мусиш дещо зробити для мене.
— Що?
— Ти мусиш подзвонити дівчатам, бо вони просто в розпачі. Особливо Ілса. Зробиш?
— О’кей. І ще одне, Пам.
— Що, милий? — я певен, вона промовила це слово машинально, не здогадуючись, як воно може вжалити. Авжеж, так, вірогідно, вона пережила щось схоже, коли почула промовлене мною у Флориді її пестливе ім’я, яке, добігаючи по телефонним лініям півночі, ставало з кожною милею все холоднішим.
— Дякую, — промовив я.
— Нема за що.
Було тільки чверть по десятій, коли ми попрощалися й поклали слухавки. Тієї зими час ніколи не пролітав так швидко, як вечорами, коли я перебував у Малій Ружі і, стоячи перед мольбертом, дивувався тому, як швидко вицвітають призахідні кольори; і час ніколи не повз так повільно, як того ранку, коли я робив раніше відкладувані телефонні дзвінки. Я проковтував їх послідовно, один за одним, як приписані ліки.
Подивився на бездротову слухавку в мене на колінах, промовив:
— От курв’ячий телефон. — І взявся далі набирати номери.
— 5 —
— Галерея «Ското». Аліса слухає.
За останні десять днів я вже міг би звикнути до цього бадьорого голосу.
— Вітаю, Алісо, це Едгар Фрімантл.
— Так, Едгаре? — Бадьорість поступилася місцем настороженості. Чи була ця нотка настороженості в її голосі й раніше? Може, я просто ігнорував її?
— Хотів поцікавитися, чи маєте ви пару хвилин, щоб нам порадитись про порядок демонстрації слайдів на моїй лекції?
— О, так, Едгаре, звичайно, ми можемо все зараз обговорити. — Ці слова вона промовила з явним полегшенням. І я відчув себе героєм. А водночас — пацюком.
— У вас є зараз щось під рукою, на чим записувати?
— Щоб я так жила!
— О’кей. Взагалі-то ми збирались подавати їх у хронологічному порядку...
— Але ж я не знаю їхньої хронології, я саме намагалася вас запи...
— Я її знаю, і зараз вам її продиктую, але послухайте сюди, Алісо: найперший слайд піде поза хронологічним порядком. Першою буде демонструватися робота «Троянди ростуть з мушель». Ви записуєте?
— «Троянди ростуть з мушель» — я записала.
Це лише вдруге після нашої першої зустрічі голос Аліси в розмові зі мною звучав по-справжньому радісно.
— Далі підуть етюди олівцями, — продовжував я. Ми проговорили півгодини.
— 6 —
— Qui allo?[273]
Якусь мить я мовчав. Відповідь французькою мене трохи збила з пантелику. Той факт, що на мій дзвінок відповів молодий чоловічий голос, спантеличив ще більше.
— Allo, allo? — не вгавав він. — Qui est a l’appareil?[274]
— Ммм, можливо, я набрав не той номер, — промурмотів я, почуваючись не просто придурком, а одномовним американським придурком. — Мені взагалі-то була потрібна Мелінда Фрімантл.
— D’accord, ви набрали правильний номер, — і трохи перегодом: — C’est ton papa, je crois, cherie.[275]
Слухавку зі стуком поклали на щось тверде. В мене перед очима виникла картинка — дуже яскрава, дуже неполіткоректна, і вочевидь навіяна згадками Пам про картинки, які я колись малював для хворої дівчинки: крупний балакучий скунс в береті, мосьє Пепе Ле П’ю[276], гонорово походжає пансіоном моєї дочки (якщо в Парижі й справді так називають крихітне однокімнатне помешкання), помахуючи своїм ароматним хвостом в білих смужках.
276
Pepe Le Pew — антропоморфний балакучий скунс в мультиплікаційному серіалі «Веселі мелодії» (1945-1962).