— Але якщо вона мала на увазі, що я той, хто робить те, чого сам не розуміє, чого неспроможний виразити словами, бо ніколи не навчався правильним термінам, тоді вона має рацію.
Камен кивав із задоволеним виразом. І, о Господи, точно так реагувала Мері Айр.
— Отже, залишається тільки розповісти, як я сюди потрапив, як перейшов місток від мого колишнього життя до того, яким живу тепер.
Камен беззвучно потирав свої м’ясисті долоні. Мені потеплішало на душі. Від того, що він був тут. Не знаю, як би все пішло, аби він не з’явився, але гадаю, трапилось би те, що Ваєрмен називає muchofeo — велике неподобство.
— Я не буду про це довго розводитися, бо мій друг Ваєрмен каже, що коли йдеться про минуле, всі ми махлюємо, і я вважаю, так воно й є. Розповідаєш забагато і виходить так, що... ну, я не знаю... розповідаєш про намріяне минуле?
Я поглянув униз і побачив, як киває Ваєрмен.
— Авжеж, я саме це й хотів сказати, про минуле, яким би тобі хотілося, щоб воно було. Отже, просто трапилося ось що: в мене була аварія на роботі. Важка аварія. Там був кран, розумієте, і він розчавив пікап, в якому сидів я, ну, й мене, звісно, розчавив. Я втратив праву руку і ледь не втратив життя. Я був одружений, але наше подружжя розпалося. Я стояв на порозі божевілля. Тепер я все розумію ясніше, а тоді я тільки й я знав, що мені дуже-дуже погано. Інший мій друг, на ім’я Ксандер Камен, якось спитав мене, чи почуваюся я хоч від чогось щасливим. І це було...
Я помовчав. Камен очікувально дивився на мене з першого ряду, подарунковий пакет похитувався в нього на череві. Я згадав той день на озері Фален — його пошарпаний кейс, алюмінієве світло холодного сонця ллється до вітальні і діагональними смугами прокреслює долівку. Я згадав, як думав про самогубство, про міріади шляхів, що ведуть до небуття. Магістральні траси і другорядні дороги, і непримітні, таємні провулки. Тиша напружувалася, але мене вона більше не лякала. І, схоже, моя аудиторія теж цим не переймалася. Мені так природно ширяти думками деінде. Я ж художник.
— Ідея щастя — принаймні як я її розумію — довгий час не була присутньою в колі моїх думок. Я думав про те, як утримувати родину, а після того як започаткував власну компанію, я думав, як би не підвести людей, котрі на мене працюють. Також я думав, як досягти успіху, і працював у цьому напрямку, головним чином тому, що чимало хто очікував на мій провал. Потім трапилася аварія. Все змінилося. Я зрозумів, що не маю...
Я підшукував потрібне слово, намацуючи його обома руками, хоча вони бачили лиш одну. Ну, й, можливо, смикання обрубка в заколотому шпилькою рукаві.
— Я не мав ресурсів, на які міг би спертися. А коли мова зайшла про щастя... — тут я знизав плечима. — Я сказав своєму другові Камену, що колись любив малювати, але було це дуже й дуже давно. Він порадив мені почати знову, а я спитав його — навіщо, і він пояснив, що мені треба відгородитися від ночі. Я спершу не зрозумів, що він має на увазі, бо був прибитий болем, розгублений. Тепер я розумію все краще. Кажуть, що ніч спадає, але тут вона підноситься. Вона здіймається з глибини Затоки після заходу сонця. Я це бачу і дивуюся.
Я дивувався також своїй аж ніяк не очікуваній красномовності. При цім моя права рука не мала до цього стосунку. Вона залишалася просто куксою в зашпиленому рукаві.
— Будь ласка, можна погасити все світло? І те, що направлене на мене, також?
Аліса особисто управляла апаратурою, тож реакція була миттєвою. Яскрава пляма світла, посеред якої я стояв, стишилася до шепоту. Аудиторія потонула в темряві.
Я промовив:
— Подолавши місток між моїми двома життями, я з’ясував, що іноді краса зростає, попри все. Авжеж, це неоригінальна думка? Насправді вона банальна... щось на кшталт заходу сонця у Флориді. Тим не менш — це правда, а правда заслуговує на те, щоб бути промовленою... якщо ви спроможні висловити її новим способом. Я спробував висловити її картинами. Алісо, можна показати перший слайд?
Вони розквітли справа від мене, на великому екрані дев’ять футів завширшки і сім футів заввишки, тріо гігантських троянд, що виросли на ґрунті з темно-рожевих мушель. Темних, бо вони лежали під будинком, у його притінку. Аудиторія затамувала подих, а потім разом видихнула, мов пронісся короткий, але потужний порив вітру. Почувши це, я зрозумів, що не тільки Ваєрмен і хлопці зі «Ското» щось бачать. Інші також побачили. Вони віддихнули, як люди, раптом приголомшені чимось абсолютно неочікуваним.
Відтак вони почала аплодувати. Аплодисменти тривали не менше хвилини. Я стояв, тримаючись за лівий бортик трибуни, слухав і дивувався.
Решта презентації зайняла близько чверті години, але я мало що запам’ятав. Я керував слайд-шоу, мов уві сні. Мені ввижалося, що я ось-ось прокинуся в своєму шпитальному ліжку, розжарений, пронизаний болем, благаючий про дозу морфіну.
— 12 —
У тому ж затуманеному стані я відбув післялекційну презентацію в «Ското». Тільки-но я допив перший бокал шампанського (трохи більший за наперсток, але не набагато), як мені в руку тицьнули черговий. Зі мною чокалися незнайомі мені люди. Лунали вигуки «Слухайте, слухайте!», а раз — навіть «Маестро!» Я шукав очима моїх нових друзів, і ніде їх не бачив.
Щоправда, часу на пошуки не було багато. Вітання здавалися безкінечними, люди виславляли і мою промову, і слайди. На щастя, мені не довелося вислуховувати аналітичних звітів щодо моєї техніки, бо самі картини (а також чимало етюдів кольоровими олівцями) залишалися замкнутими в двох коморах у глибині галереї. А ще я збагнув секрет того, як однорукій людині уникнути небезпеки бути розчавленим на власній презентації — у цілій клішні треба завжди тримати м’ясний рулет з креветками.
Підійшла Мері Айр із запитанням, чи готовий я давати їй інтерв’ю.
— Звичайно. Хоча не уявляю, що я можу сказати вам нового, мені здається, я про все розповів у сьогоднішній лекції.
— О, нам буде про що побалакати, — заспокоїла вона мене і, клянуся, тицяючи порожній бокал комусь з пробігаючих повз нас офіціантів, пустила мені бісики очима з-під своїх «котячих» окулярів в стилі п’ятдесятих.
— Післязавтра. A bientot, monsier.[285]
— Домовились, — погодився я, ледь утримавшись від зауваження, що якщо вона збирається розмовляти зі мною французькою, то хай зачекає, поки я начеплю собі на голову берет Мане. Від мене вона пурхнула до Даріо, цьомкнула його і розчинилася в духмяній березневій ночі.
Підчепивши по дорозі пару бокалів шампанського, до мене підійшов Джек. А з ним і моя домовпорядниця Хуаніта, одягнена в крихітну рожеву сукню вона виглядала стрункою і шикарною. Вона взяла собі м’ясний рулет з креветками, а від шампанського відмовилася. Натомість він простягнув бокал мені, я дожував свою закуску і взяв бокал. Відтак ми цокнулися.
— Вітаю, бос — ви вразили аудиторію.
— Дякую, Джеку. Критичне зауваження сприйнято. — Я проковтнув шампанське (бокалу вистачало якраз на ковток) і обернувся до Хуаніти. — Ви виглядаєте абсолютно чудово.
— Gracias, містере Едгаре, — подякувала вона і роззирнулась навкруги. — Тут гарні картини, але ваші красивіші.
— Дякую щиро.
Джек вручив Хуаніті ще порцію креветок і спитав:
— Ви дозволите нам на пару секунд?
Ми відійшли з ним до яскравої скульптури Герстайна[286].
— Містер Камен попросив Ваєрмена залишитися з ним у бібліотеці після того, як всі звідти підуть.
— Навіщо? — я був заінтригований. — Чому?
Джек всміхнувся.
— Та він добирався сюди цілий день і сказав, що йому в літаку це було зробити незручно. Він сказав Ваєрмену, що весь день йому дещо муляло і тепер він хоче того безпечно позбавитися.
Я розреготався. І водночас був зворушений. Взагалі для людини калібру Камена подорожувати громадським транспортом... а тепер, коли з’ясувалися причини, я второпав, що він абсолютно не в змозі присісти в крихітному туалеті літака. Злити бак навстоячки ще туди-сюди. Ще якось можна. Та тільки й того. Але сісти — ніяк. Він просто не вміститься.