— У Селбі ви показали двадцять два слайди. Дев’ять з них були етюди олівцями. Вони дуже цікаві, але маленькі. І одинадцять живописних полотен, бо три слайди — два крупних плани і один широкоформатний — демонстрували картину «Ваєрмен дивиться на захід». Тож скільки всього у вас картин? Скільки ви виставите наступного місяця в галереї «Ското»?
— Ну, — почав я, — напевне сказати не можу, бо я весь час малюю, а буде... ну, гадаю, двадцять з чимось.
— Двадцять, — приглушено повторила вона, — двадцять з чимось.
І поглянула на мене так, що я збентежено посунувся. Рипнув диван.
— Гадаю, виставлю двадцять одну картину. — Звісно, було декілька робіт, яких я не враховував. Наприклад, «Друзі з сюрпризами». А ще та, котру я іноді подумки називав «Цукерка Браун перестає дихати». Етюд з фігурою в червоній хламиді.
— Отже, загалом понад тридцять творів?
Я подумки порахував і знову заюрзався на канапі.
— Гадаю, так.
— А самі ви собі не уявляєте, які вони чудові? Я бачу з вашого обличчя, що самі ви цього не розумієте. — Вона підвелася, випорожнила попільничку до сміттєвого кошика позаду канапи, і стояла, втупивщись у Девіда Гокні, тримаючи руки в кишенях своїх дорогих штанів. На картині було зображено куб будинку, поряд з ним синів плавальний басейн. Біля басейну стояла юна дівчина в закритому купальнику. Темноволоса, з красивими грудьми і довгими засмаглими ногами. На ній були темні окуляри і крихітні відблиски сонця грали в їх лінзах.
— Це оригінал? — спитав я.
— Авжеж, звичайно, — не обертаючись, відповіла вона. — Дівчина в купальнику теж оригінал, Мері Айр зразка 1962 року, чувіха з Тампи. — Вона розлючено обернулася до мене: — Вимкніть магнітофон. Інтерв’ю закінчено.
Я вимкнув.
— Послухайте, що я вам скажу. Ви чуєте?
— Звичайно.
— Є художники, котрі трудяться місяцями над єдиною картиною і досягають хіба що половини тієї якості, яку мають ваші роботи. Авжеж, дехто з них витрачає ранковий час, щоб подолати наслідки нічних ексцесів. Але ви... ви продукуєте свої речі, мов на конвеєрі. Як журнальний ілюстратор або... просто не знаю... як рисувальник коміксів!
— Мене виховали з вірою в те, що кожен мусить завзято виконувати свою роботу — гадаю, тільки в цім полягає причина. Коли я керував власною компанією, мій робочий день тривав набагато довше, бо нема настирливішого боса для чоловіка, ніж він сам.
Вона кивнула.
— Не кожен з цим погодиться, але що правда — то правда, я це розумію.
— Ну, я просто... переніс ту етику... на те, чим зараз займаюся. І мені добре. Чорт, мені краще, ніж просто добре. Я вмикаю радіо... і ніби впадаю в транс... отак і малюю. — Обличчя в мене палало. — Я не намагаюся встановити світового рекорду зі швидкості чи чогось такого...
— Це я розумію, — відповіла вона й тут же спитала: — Скажіть, а ви робите блоки?
— Блоки? — я знав, що це слово означає в футболі, але наразі нічого не второпав. — Що це значить?
— Несуттєво. Портрет «Ваєрмен дивиться на захід» — приголомшлива річ, особливо той мозок — як ви розмічали риси обличчя?
— Я використовував фотографії.
— Я певна, що використовували, але коли ви вже готові були малювати фарбами, як ви розмічали риси обличчя?
— Я... ну... я.
— Ви застосували правило третього ока?
— Правило третього ока? Я ніколи нічого не чув про якесь правило третього ока.
Вона подарувала мені ласкаву посмішку.
— Для визначення правильного проміжку між очима моделі художники часто уявляють собі між ними третє око, або навіть ставлять на його уявному місці так званий блок. А як щодо рота? Ви центруєте його відносно вух?
— Ні... справа в тім, ну, я не знав, що так треба робити. — Мені здавалося, що я вже весь цілком палаю.
— Попустіться, — заспокоїла мене вона, — я не закликаю вас слідувати усім тим сраним академічним правилам після того, як ви їх так яскраво порушували. Просто... — Вона струснула головою. — Намалювати тридцять картин від листопада? Та ні, навіть за коротший час, ви ж бо почали малювати не відразу по приїзді.
— Звісно, ні, мені спершу довелося закупити деяке мистецьке знаряддя.
На цю фразу Мері відповіла таким реготом, що аж закашлялася, оговталась вона тільки після ковтка віскі.
— Якби я намалювала тридцять картин за три місяці й залишилася живою, — промовила вона, — мене б зараз і краном було не підняти.
— Дарма ви так кажете, повірте, — заперечив я, підводячись, відтак підійшов до вікна і подивився вниз на Адалія-стріт. — Гарно тут у вас.
Вона стала поряд, і тепер ми дивилися з сьомого поверху разом. Вуличну кав’ярню внизу навпроти, здавалося, було перенесено сюди з Нового Орлеану. Або з Парижа. Вулицею, відкушуючи від чогось схожого на багет, йшла жінка, гуляв вихилясами поділ її червоної спіднички. Неподалік хтось грав на гітарі 12-тактовий блюз, ясно дзвеніла кожна нота.
— Скажіть мені дещо, Едгаре — вид звідси цікавить вас як митця чи як колишнього будівельника?
— І так, і так, — відповів я.
Вона розсміялася.
— Принаймні чесно. Девіс Айлендс — цілком штучне місце. Витвір розуму людини на ім’я Дейв Девіс. У Флориді він був кимось, на зразок Джея Гетсбі[295]. Ви щось чули про нього?
Я похитав головою.
— Це тільки доводить, якою швидкоплинною річчю є слава. В «ревучі двадцяті» Девіс був ледь не богом тут, на Південному узбережжі.
Вона махнула рукою вниз на сплетіння вулиць, на її сухому зап’ястку дзенькнули браслети, десь неподалік церковний дзвін відбив другу годину.
— Він усю цю місцину буквально витяг із болота в гирлі річки Гілсборо. Умовив батьків міста Тампа поставити тут лікарню й радіовежу, це в той час, коли радіо значило навіть більше за здоров’я. Він побудував ці дивні і красиві житлові комплекси в той час, коли самого поняття «житловий комплекс» не існувало. Він будував готелі й помпезні нічні клуби. Він смітив грошима, одружився на переможниці якогось конкурсу краси, розлучився, знову оженився на ній же. Він був мультимільйонером, коли один мільйон доларів коштував, як сьогодні дванадцять мільйонів. А один з його найкращих друзів жив неподалік, тут, біля узбережжя, на острівці Дума. Джон Істлейк. Знайоме вам це ім’я?
— Звичайно. Я знайомий з його дочкою. Мій друг Ваєрмен її доглядає.
Мері запалила сигарету.
— Так от, обидва вони, і Дейв, і Джон були багатими, як крези — Дейв був землевласником і займався земельними спекуляціями, а Джон тримав фабрики. Але Девіс був павичем, а Істлейк радше простим рябеньким жайворонком. На краще для нього, бо вам же відомо, що трапляється з павичами?
— В них висмикують хвости?
Вона затягнулася димом і, випускаючи його з ніздрів, націлилася в мене двома пальцями, між яких стирчала її сигарета.
— Саме так, сер. У 1925 році земельний бум у штаті Флорида лопнув як мильний пузир. Дейвід Девіс інвестував практично всі свої ресурси у те, що ви бачите зараз навкруги. — Вона обведе рукою пейзаж з вихилястих вуличок і рожевих будівель. — У 1926-му Девіс уже заборгував чотири мільйони баксів деяким успішнішим компаніям, а зібрав лише близько тридцяти тисяч.
Я сам не так вже й давно перестав гасати верхи на тигрячій шиї — так мій батько називав розпилення ресурсів до того стану, коли починаєш морочити кредиторів і робити дива з бухгалтерськими звітами, — але я ніколи не заїжджав аж так далеко, навіть у часи відчайдушної розбудови «Фрімантл компані». Я співчував Девіду Девісу, хоч, певне, він давно вже лежав у могилі.
— Він міг хоч щось покрити зі своїх приватних боргів?
— Спершу йому це вдавалося. В інших частинах країни ще тривав бум.
— Ви так багато про все це знаєте.
295
Джей Гетсбі — герой роману Скота Фіцджеральда «Великий Гетсбі» (1925), молодий елегантний мільйонер, марнотратний покровитель мистецтв епохи джазу й арт-деко.