— Мистецтво на Сонячному узбережжі — це моя пристрасть, Едгаре. Історія Сонячного узбережжя — моє захоплення.
— Розумію. Отже, Девіс вистояв посеред земельної кризи?
— Недовго. Гадаю, він продав свої акції біржовикам, що грали на підвищення, і таким чином покрив першу серію втрат. І ще йому допомагали друзі.
— Істлейк?
— Джон Істлейк став головним його янголом-охоронцем, і все те пійло, що його Дейв час від часу переховував на острові Дума, не мало до цього жодного стосунку.
— Він займався контрабандою?
— Скажу лише, можливо. То були інші часи, іншою була Флорида. Якщо поживете тут довше, почуєте багато пікантних історій про спиртово-самогонні пригоди часів Сухого закону. Була там контрабанда чи не була, це не має значення, факт той, що, якби не Істлейк, Девіс збанкрутував би вже до Великодня двадцять шостого року. Джон не був плейбоєм, не шлявся по нічних клубах, не волочився за шлюхами, як Девіс і чимало його друзяк, від 1923-го він був удівцем, гадаю, інколи, якщо він почувався геть самотньо, Дейв, по дружбі, міг підставити йому якусь дівицю. Але влітку 26-го борги Дейва зашкалювали. Його вже не могли врятувати навіть найвірніші друзі.
— Отже, якось серед темної ночі він зник?
— Він зник, але не в безмісячну ніч. Це було б не в його стилі. У жовтні 26-го, менш ніж через місяць після того, як ураган Естер познущався зі справи всього його життя, він відплив на вітрильній яхті до Європи з персональним охоронцем і своєюновою подружкою, котра виявилася однією з красунь-купальниць Мака Сеннета[296]. Подружка й охоронець дісталися «веселого Парижа», а Дейв Девіс — ні. Він зник безслідно серед океану.
— Це ви мені реальну історію розповідаєте?
Вона підняла праву руку в бойскаутському салюті — образ трохи спотворювала димляча сигарета між її пальцями.
— Чисту правду. В листопаді 26-го відбулася заупокійна служба, он прямо там. — Вона показала в той бік, де між двома яскравими рожевими будівлями в стилі арт-деко виблискувала Затока. — Присутні були щонайменше чотириста осіб, чимало з них, як я здогадуюсь, були жінки того сорту, що небайдужі до боа зі страусового пір’я. Одним з промовців виступав Джон Істлейк. Він поклав на воду вінок тропічних квітів.
Вона зітхнула і до мене донісся алкогольний дух. Я не мав сумнівів, що леді вміє пити, але також в мене не було сумнівів у тому, що надвечір вона добряче набереться, а то й стане вже геть п’яною.
— Поза всякими сумнівами, Істлейк насправді опечалився зникненням свого друга, — промовила вона. — Але можу закластися, він радів тому, що сам вижив в урагані Естер. Напевне, вони всі раділи за себе. Звідки йому тоді було знати, що менше ніж за півроку він знову кидатиме вінки на воду. Не одна, а цілих дві його дочки пропали. Навіть три, якщо рахувати найстаршу. Вона втекла до Атланти. З керівником однієї з татусевих фабрик, якщо мене не зраджує пам’ять. Хоча це не порівняти з втратою двох дочок у Затоці. Господи, як же це, мабуть, тяжко.
— ВОНИ ПРОПАЛИ, — промовив я, згадавши цитований Ваєрменом заголовок.
Вона гостро поглянула на мене.
— Так ви теж займалися розвідками?
— Не я, Ваєрмен. Його зацікавила жінка, на яку він працює. Гадаю, він нічого не знає, що там існує якийсь зв’язок з цим Дейві Девісом.
Вона замислилася.
— Мені цікаво, чи пам’ятає щось сама Елізабет?
— Зараз вона вже навіть власного імені не пам’ятає, — сказав я.
Мері знов кинула на мене погляд, відтак одвернулася від вікна, взяла попільничку і загасила сигарету.
— Альцгаймер? До мене долинали якісь чутки.
— Так.
— Мені страшенно її жаль. Розумієте, більшість яскравих подробиць про Дейва Девіса я почула від неї. У її кращі часи. Ми бачилися з нею дуже часто, регулярно. Я інтерв’ювала більшість художників, котрі жили у Лососевій мизі. Тільки ви назвали той будинок якось інакше, так?
— Велика Ружа.
— Я так і думала, що якось претензійно.
— Багато художників там зупинялися?
— Дуже. Вони приїздили прочитати лекції у Сарасоті або у Вінісі, ну, либонь, трохи помалювати — щоправда ті, котрі жили в Лососевій мизі, дуже мало цим займалися. Для більшості гостей Елізабет їхнє перебування на острові Дума перетворювалося на безкоштовну відпустку.
— Вона розміщувала їх place gratis[297]?
— О, так. Рада мистецтв Сарасоти платила їм гонорари за лекції, а Елізабет зазвичай забезпечувала гостей безплатним житлом... У Лососеві мизі, тобто в попередниці Великої Ружі. Але вам не випало такого бонусу, правда? Можливо, наступного разу. Особливо, оскільки ви там дійсно працюєте. Я можу назвати з півдесятка художників, котрі зупинялися у вашому будинку, і жодного разу не вмочили там пензля.
Вона подибуляла до канапи, взяла свій кухлик і сьорбнула. Ні — лигнула з нього.
— У Елізабет є етюд Далі, зроблений ним у Великій Ружі, — сказав я. — Я його бачив на власні очі.
Очі в Мері загорілися.
— О, Далі, аякже. Далі. Далі там дуже сподобалося, та навіть він не пробув там довго... Хоча перед від’їздом цей сучий син мене вщипнув. Знаєте, що сказала мені Елізабет, коли він поїхав?
Я похитав головою. Звідки мені було знати, а хотілося.
— Він сказав, що там «задуже по-багатому». Це визначення надихає вас, Едгаре?
Я посміхнувся.
— Чому, як ви вважаєте, Елізабет перетворила Велику Ружу на притулок для художників? Вона завжди була патронесою мистецтва?
На її обличчі читалося здивування.
— Ваш друг вам не розповідав? Та, либонь, він і сам не знає. Згідно з місцевою легендою, вона сама колись була відомою художницею.
— Що ви маєте на увазі, кажучи «згідно з місцевою легендою»?
— Розповідають — хоча для мене це лише міф — що вона була вундеркіндом. Що в ранньому дитинстві вона прекрасно малювала, а потім просто перестала.
— А ви її про це питали?
— Звичайно, дурнику. Це моє заняття — розпитувати людей, її вже злегка похитувало, а її очі «софілорен» помітно налилися кров’ю.
— І що вона вам повіла?
— Що нічого такого не було. Сказала: «Хто може, той робить. А хто не може, той підтримує тих, хто можуть. Як ми з вами, Мері».
— Як на мене, звучить добре.
— Так, я теж так це сприйняла, — погодилась Мері, роблячи новий ковток зі свого вотерфордівського келишка. — Єдина проблема в тім, що я їй не повірила.
— Чому так?
— Не знаю, просто не повірила та й годі. В мене була стара подружка, її звали Агата Вінтерборн, вона вела в «Тампа Триб’юн» колонку порад безнадійно закоханим, так от, одного разу я переповіла цю історію їй. Це було десь у ті часи, коли Далі вшанував своєю присутністю наше Сонячне узбережжя, здається у 1980-му. Ми з нею сиділи в якомусь барі — у ті часи ми завжди сиділи в якомусь барі — і розмова зайшла про те, як вибудовуються легенди. Я згадала, як приклад, історію, що Елізабет нібито дитиною була Рембрандтом, а Аггі — вона давно померла, упокій її Господи, — сказала, що не вважає це легендою, вона сказала, що це правда, або частина правди. Вона сказала, що бачила статтю про це в якійсь газеті.
— А ви коли-небудь це перевіряли? — спитав я.
— Авжеж, перевіряла. Я не пишу все, що знаю, — підморгнула вона мені. — Але люблю знати все.
— І що ви знайшли?
— Нічого. Ні в «Триб’юн», ні в сарасотських газетах, ні в тих, що виходять у Вінісі. Тож, можливо, це всього лиш вигадка. Можливо, історії про те, що її батько нібито переховував у себе на острові Дума віскі Дейва Девіса, теж всього лиш вигадки. Проте... я готова побитися об заклад на гроші, що в Агати Вінтерборн була чудова пам’ять. І в Елізабет, коли я її розпитувала, був на обличчі такий вигляд.
— Який такий вигляд?
— Вигляд я-тобі-нічого-не-розповім. Але все це було давним-давно, багато віскі витекло з тієї пори, а тепер ви й самі можете її попитати, чому б і ні? Хоча де там, якщо вона зараз дійсно в такому стані, як ви кажете.
— Так, але, можливо, вона прийде до тями. Ваєрмен каже, що так траплялося раніше.
296
Mack Sennett (1880-1960) — кінорежисер і продюсер, «король німої комедії»; актрис, що знімалися в його фільмах (часто в купальних костюмах), називали «красунями-купальницями».