Також я взявся за підготовку зустрічі й розміщення моїх майбутніх гостей. На той час Ваєрмен був заклопотаний проблемою — як змусити Елізабет проковтнути щось, окрім цигаркового диму. Я ж мало не щодня обговорював з Пам списки гостей, які прилетять з Міннесоти, і маршрутні графіки всіх тих, котрі прибудуть з інших кінців країни. Двічі телефонувала Ілса. Мені здалося, вона вдає з себе веселу, проте я міг і помилятися. Мої спроби з’ясувати, як розвивається її любовна історія, було чемно, але жорстко блоковано. Дзвонила Мелінда — спитати, якого розміру капелюха я ношу, і про все таке інше. На моє запитання — навіщо їй це, вона не відповіла. За чверть години після нашої розмови я второпав: вони з її французьким аті дійсно вирішили подарувати мені той ідіотичний берет. Мене прорвало сміхом.
З Тампи до Сарасоти приїхав репортер агенції Ей-Пі, він хотів приїхати просто на Думу, але мені не сподобалася ідея, що якийсь репортер буде вештатися біля Великої Ружі, дослухаючись шепоту моїх, якими я їх вже звик вважати, мушель. Натомість він інтерв’ював мене у «Ското», а його фотограф тим часом зняв три мої ретельно відібрані картини: «Троянди ростуть з мушель», «Захід з софорою» і «Думський шлях». Моя фотографія — в бейсбольному картузі задом-наперед, з одного рукава майки з написом «Рибальський клуб острова Кейзі» стирчить кінчик кукси — пішла гуляти по загальнонаціональній пресі. Після цього в мене не вмовкав телефон. Подзвонив Ейнджел Слоботнік і балакав двадцять хвилин. У якийсь момент він промовив, що завжди знав про мій прихований талант. «Що-що?» — перепитав я. «Та то в мене маячня», — відповів він, і ми сміялися з ним, немов маніяки. Подзвонила Кеті Грін; у результаті я взнав усе про її нового бойфренда (не надто гарного) і про її нову програму самовдосконалення (пречудову). Я розповів їй, як доктор Камен з’явився в мене на лекції і тим врятував мене від катастрофи. Під кінець нашої розмови вона вже плакала, повторюючи, що ніколи більше не матиме такого терплячого, просто нереального пацієнта. Відтак зізналася, що коли вперше мене побачила, хотіла наказати мені зробити п’ятдесят присідань. Отут вона нагадала мені колишню Кеті. На довершення цього Тод Джеймісон, лікар, котрий, напевне, врятував мене від перспективи довічного перебування в стані людиноподібної брукви, надіслав мені пляшку шампанського і при ній карточку: «Чекаю нетерпляче на зустріч з вашими картинами».
Якби Ваєрмен побився зі мною об заклад на те, що я занудьгую в очікуванні вернісажу й знову візьмуся за пензлі, він би програв. Якщо я не займався підготовкою до події, то радше гуляв, читав або спав. Якось я сказав йому про це, коли ми опівдні сиділи разом — рідкісний випадок — у кінці хідника від Ель Паласіо й пили зелений чай під смугастою парасолькою. До відкриття виставки залишалося менше тижня.
— Я радий, — просто сказав він на це. — Тобі потрібен відпочинок.
— А сам ти як, Ваєрмене? Як твої справи?
— Не дуже, але я виживу, Глорія Гейнор, 1978 рік[310]. Головна проблема — печаль. — Тут він зітхнув. — Схоже на те, що Елізабет в мене більше не буде. Я дурив себе, сподіваючись, що вона повернеться, але... я її втратив. Хоч це не зовсім схоже на втрату Хулії й Есмеральди, але все одно важко.
— Мені так жаль, — промовив я, беручи його за руку. — Тебе жаль іжаль її.
— Дякую, — він глянув на хвилі. — Іноді мені здається, що вона взагалі ніколи не помре.
— Гадаєш?
— Так. Гадаю, натомість Морж з Теслею прийдуть по неї. І просто поведуть її десь за собою, як були повели тих бідних Устриць[311]. Поведуть уздовж берега. Ти пам’ятаєш, що сказав Морж?
Я похитав головою.
— Мені ненависна сама думка про те, що цього разу вона згасла назавжди, що найкраща її частка пішла берегом світ за очі за Моржем і Теслею і не залишилось від неї нічого, окрім цього куска сала, що не забуло поки що як дихати.
Я промовчав. Він укотре витер собі очі рукою і глибоко, з сиплим булькотом втягнув повітря. Відтак промовив:
— Я дещо знайшов про Джона Істлейка, і про те, як потонули його доньки, і що було потім — пам’ятаєш, ти мене колись про це просив?
Я пам’ятав, але, здавалося, це було так давно, і зараз це не мало ніякого сенсу. Тепер, я певен, щось тоді воліло, аби мені тоді так здавалося.
— Я пошарив в Інтернеті і нарив доволі інформації зі старих місцевих газет і дещо зі спогадів, доступних для завантаження. Серед мемуарів є один твір — тільки не всерися, мучачо, — він називається «Подорожі водою і бджолиний віск. Дівоцтво в Нокомисі», авторка якась Стефані Вейдер Грейвел-Міллер.
— На слух, ніби чиясь нарко-ностальгійна галюцинація.
— Так воно й є. Вона розводиться про «щасливих темношкірих, котрі збирають помаранчі, співаючи простих пісень подяки своїми медоточивими голосами».
— Гадаю, це відбувалося ще до появи Джей-Зі[312].
— Твоя правда. Більше того, я розмовляв з Крисом Шенінгтоном, він з острова Кейзі, ти майже напевне його бачив. Колоритний старий дивак у великому солом’яному капелюсі на голові, він ще вештається повсюди з сучкуватим вересовим ціпком, заввишки майже як він сам. Його батько, Еліс Шенінгтон служив садівником у Джона Істлейка. Крис стверджує, що саме його батько Еліс відвіз двох дівчат — Ганну й Марію, старших сестер Елізабет, у Брейденську школу днів через десять після того, як пропали малі. Він сказав: «Дицятка булі в такоу розпуці через ті малі-бось».
Ваєрменова імітація південного акценту того старигана прозвучала чудернацьки переконливо, і я, не знаю сам чому, знову згадав про Моржа і Теслю, котрі йшли вздовж берега з малими Устрицями. Єдиний шматок вірша, який я ясно пам’ятав, це те місце, де Тесля каже Устрицям, що прогулянка виявилася приємною, але Устриці, звісно, не можуть йому відповісти, бо їх вже з’їдено — всіх до одної.
— Хочеш зараз почути? — спитав Ваєрмен.
— У тебе є зараз час, щоб мені розповідати?
— Авжеж. Анна-Марія на посту до сьомої, хоча ми фактично підміняємо одне одного майже щодня. Давай підемо в дім? Там я маю теку. В ній не так щоб дуже багато інформації, але є одне фото, на яке варто поглянути. Крис Шенінгтон знайшов його в коробці з речами його батька. Я сходив з ним до публічної бібліотеки острова Кейзі і зробив копію знімка... Це фото Гнізда Чаплі.
— Ти маєш на увазі, яким воно було в ті дні?
Ми рушили вгору по хіднику, але Ваєрмен раптом став.
— Ні, аміго, ти мене не зрозумів. Я кажу про старе Гніздо Чаплі. Ель Паласіо — це нове Гніздо, цей дім було побудовано майже через двадцять п’ять років після того, як потонули дівчатка. На той час десять чи двадцять мільйонів Джона Істлейка вже виросли до сто п’ятдесяти мільйонів, чи й більше: «Війна гарний бізнес — інвестуйте своїх синів».
— Гасло руху протесту, 1969 рік, — відреагував я. — Його часто можна було бачити й чути в тандемі зі слоганом «Жінці потрібен чоловік, як рибі велосипед».
— Точно, аміго, — сказав Ваєрмен, махнувши рукою в бік буйних джунглів, що зеленіли південніше. — Перше Гніздо Чаплі містилося там у ті часи, коли світ був молодшим, а дівчатка наспівували «тра-ля-ля».
Я згадав Мері Айр, не ту, що була ледь під мухою, а вже геть п’яну, та як вона мені тоді сказала: «І тільки один дім. На невисокому пагорбі ближче до південного кінця острова, схожий на ті, якими милуються туристи десь у Мобілі чи Чарльстоні».
— Що трапилося з ним? — спитав я.
— Наскільки мені відомо, нічого, окрім забуття й запустіння, — відповів він. — Покинувши шукати тіла своїх близнючок, Джон Істлейк також полишив Думу. Він заплатив усім, хто йому допомагав, спакував манаття, посадовив у «роллс-ройс» — а він дійсно мав «роллса» — своїх трьох живих дочок і поїхав звідси геть. Сюжет для ненаписаного роману Скота Фіцджеральда, каже Крис Шенінгтон. А ще він мені сказав, що Істлейк так ніколи й не міг заспокоїтися і Елізабет кінець-кінцем знову привезла його сюди.
310
Gloria Gaynor (1940) — співачка диско, її найбільший хіт I Will Survive («Я виживу») — про подолання психологічних і фізичних труднощів — став гімном кількох різнокольорових рухів: феміністичних, гей-спільнот, хворих на ВІЛ-СНІД тощо.
311
У вірші з «Задзеркалля» Люїса Керола йдеться про Моржа і Теслю, котрі підступно заманили на прогулянку Устриць, завели їх подалі від рідного дому і з’їли («Морж заридав: «Ой, устрички, мені так жалко вас!»).
312
Jay-Z (1969) — американський чорний репер, один з найвпливовіших і найзаможніших артистів у своєму жанрі.