— Ай справді! — погодився лікар. — Що то значить бути мандрівником! Справді! Бачте, і прибутки його зростали в міру того, як він підвищувався рангом.
Більше ніяких записів там не було, крім назв кількох місцевостей на порожніх сторінках у кінці зошита, і таблиці порівняльної вартості французьких, англійських та іспанських грошей.
— Ощадливий злодюга! — вигукнув лікар. — Такого не обдурити в лічбі.
— А тепер, — сказав сквайр, — подивімося, що тут. Конверт був запечатаний у кількох місцях, а за печатку правив наперсток, чи не той самий, що я знайшов у капітановій кишені. Лікар обережно розкрив конверта, і з нього на стіл випала карта якогось острова з позначенням довготи й широти, глибини моря біля берегів, з назвами пагорбів, — заток та бухт і взагалі з описом усього того, що треба знати, аби безпечно підвести корабель до берега й об'якоритись.
Острів простягався на дев'ять миль уздовж і на п'ять ушир, і формою своєю нагадував гладкого дракона навстоячки. На карті було позначено дві добре захищені від вітру гавані й гору в центрі острова, названу „Підзорна Труба“. Крім того, на карті були різні додаткові позначки, зроблені пізніше. Найбільше впадали в око три хрестики червоним чорнилом: два у північній частині острова і один у південно-західній. Біля цього останнього хрестика тим самим червоним чорнилом дрібним чітким почерком, дуже відмінним від капітанових карлючок, було написано:
„Більша частина скарбу тут“.
На зворотному боці карти та сама рука додала ще такі пояснення:
„Високе дерево на схилі Підзорної Труби, напрямок на північ від північ— північ-сходу.
Острів Кістяка на схід-південь-схід і на схід.
Десять футів.
Зливки срібла в північній ямі. Знайдеш її, ідучи схилом східного пагорка, за десять сажнів на південь від чорної скелі, коли стати лицем до неї.
Зброю знайти легко, вона в піщаному горбі на північному кінці Північного мису, прямувати треба на схід і на чверть румба до півночі.
Дж. Ф.“
І все. Та хоч які ці записи були стислі й незрозумілі для мене, але сквайра і доктора Лівсі вони захопили надзвичайно.
— Лівсі, — заявив сквайр, — ви негайно кидаєте ваше злиденне лікарювання. Завтра я вирушаю до Бристоля. За три тижні — та які там три тижні… за два тижні!., за десять днів!.. — ми матимемо найкраще судно, сер, і найдобірнішу команду на всю Англію. Гокінс буде в нас юнгою. З тебе, Гокінсе, вийде неабиякий юнга. Ви, Лівсі, — корабельний лікар. Я — адмірал. Ми візьмемо з собою Редрута, Джойса й Гантера. Погожий вітер швидко домчить нас до місця, а відшукати там скарб — це ми зможемо заіграшки. І в нас буде стільки грошей, що хоч їж їх, хоч купайся в них, хоч засипайся ними з головою…
— Трелоні, — мовив лікар, — я їду з вами. І ручуся за себе й за Джіма, що ми обидва не підведемо вас. Є тільки одна людина, якої я побоююсь.
— Хто це? — вигукнув сквайр. — Назвіть мені цього негідника, сер!
— Це ви самі, — відповів лікар. — Бо ви не вмієте тримати язика за зубами. Не тільки ми троє знаємо про ці папери. Розбишаки, які вчинили напад на заїзд цієї ночі,— зухвало відчайдушні пройдисвіти, це безперечно, і так само й ті, що лишалися на вітрильнику, і ті, які, смію думати, нишпорять десь тут на березі, — вони ладні піти на все, аби допастися до цих скарбів. Тим-то жоден з нас не повинен ходити поодинці, поки ми не виберемось у чисте море. Я і Джім лишимося тим часом тут. Ви беріть з собою Джойса й Гантера, коли поїдете до Бристоля. І найголовніше — щоб жоден з нас ані писнув нікому про нашу знахідку.
— Лівсі, — відповів сквайр, — ви завжди маєте рацію. Я мовчатиму, як могила.
Частина друга
КОРАБЕЛЬНИЙ КУХАР
Розділ VII
Я ЇДУ ДО БРИСТОЛЯ
Поки ми готувалися до відплиття, минуло набагато більше часу, ніж гадав сквайр, і так само не справдилися й інші наші плани, навіть намір доктора Лівсі не відпускати мене від себе: він мусив поїхати до Лондона, знайти іншого лікаря, що заступив би його в нашій окрузі. Сквайр мав силу всяких клопотів у Бристолі. А я жив у його садибі майже як бранець під опікою старого доглядача дичини Редрута, весь сповнений мрій про море, про дивовижні острови та пригоди. Багато годин просидів я над картою і вивчив її до найменших подробиць. Улаштувавшись біля вогню в кімнаті доморядника, в мріях своїх я підпливав до острова з різних боків, досліджував кожен вершок його поверхні, тисячу разів видирався на гору, що її пірати назвали Підзорною Трубою, і з вершини милувався чудовими й мінливими краєвидами. Часом у моїй уяві острів аж кишів дикунами, з якими ми билися, часом його заселяли небезпечні хижаки, які ганялися за нами. Але при всій своїй фантазії я не міг уявити й близько тих дивних і трагічних пригод, що сталися з нами там насправді.
Так минуло кілька тижнів, аж поки одного чудового дня надійшов лист, адресований докторові Лівсі, з такою допискою на конверті:
Якщо лікар відсутній, листа має розкрити Том Редрут або молодий Гокінс.
Дотримуючись цієї вказівки, ми прочитали (точніше, я прочитав, бо Редрут міг читати хіба тільки друковане) такі важливі новини:
Готель „Стара кітва“,
Бристоль, 1 березня 17… року.
Любий Лівсі!
Не знаючи, чи ви зараз у моїй садибі, чи ще в Лондоні, я пишу водночас на обидві адреси.
Судно придбано й споряджено. Воно стоїть на якорі, готове до відплиття. Годі й мріяти про кращу шхуну — навіть дитина може нею керувати. Водотоннажність її — двісті тонн. Назва — „Еспаньйола“.
Я дістав її за посередництвом свого давнього приятеля Блендлі, що виявився на диво справною діловою людиною. Він працював для мене достоту мов каторжний. Та що казати, кожен у Бристолі хотів допомогти мені, варто було тільки натякнути про мету нашого плавання, себто про наші скарби…
— Редруте, — сказав я, уриваючи читання, — докторові Лівсі це не сподобається. Сквайр таки роздзвонив про все.
— А хто важливіший, сквайр чи твій лікар? — пробурмотів доглядач дичини. — Чого б це сквайр мав мовчати? Аби догодити докторові Лівсі, чи що?
Я вирішив більше не висловлювати своїх зауважень і став читати далі:
Блендлі сам відшукав „Еспаньйолу“ і завдяки своїй спритності купив її за сміховинно малу ціну. Щоправда, є в Бристолі людці, дуже упереджені до Блендлі. Вони навіть базікають, ніби цей чесний чоловік на будь-що піде задля грошей, ніби „Еспаньйола“ належала йому і він продав мені її втридорога, — а це безсоромний наклеп! Ніхто з них не наважується, проте, заперечувати добру якість судна.
Отже, з судном не було ніяких затримок. Хоча робітники, що опоряджали шхуну, працювали спершу дуже мляво, але потім справи почали налагоджуватись. Багато мороки з добором команди.
Я вирішив найняти душ двадцять (на випадок нападу тубільців, піратів або цих клятих французів). Насилу мені вдалося знайти тільки півтузеня чоловік, поки щаслива нагода послала мені саме ту людину, якої я потребував.
Я стояв на набережній, коли зовсім випадково зайшов у розмову з одним незнайомцем. Виявилося, що він старий моряк, тримає шинок, знає всіх моряків у Бристолі. Збавивши собі здоров'я на березі, він хоче найнятися хоч би й кухарем на яке-небудь судно, щоб знову піти в море. Того ранку, за його словами, він саме тому й пришкандибав у порт, аби подихати солоним морським повітрям.