— А може, вони хворі… і марять…
— Правильно, сер, — відказав Сільвер, — та вам і мені це зовсім байдуже.
— Навряд чи ви сподіваєтесь, щоб я вважав вас за гуманного чоловіка, — відповів лікар посміхаючись, — тому мої почуття можуть здивувати вас, містер Сільвер. Але коли б я справді був певний, що всі вони хворі (поки що я переконаний, що одного з них в усякому разі трусить пропасниця), то я негайно залишив би цей табір і, рискуючи своїм життям, пішов би до них на допомогу.
— Прошу пробачення, сер, але ви зробили б дуже велику помилку, — заперечив Сільвер. — Ви згубили б своє дорогоцінне життя, тільки й усього. Я тепер на вашому боці і тілом і душею і не хотів би, щоб наш загін втратив таку людину, як ви. Я не забуваю, чим я зобов'язаний вам. Але оті людці на болоті, вони не можуть додержати свого слова, ні, навіть коли б захотіли. Я вам більше скажу, вони взагалі не можуть вірити слову честі.
— Атож, — сказав лікар. — Зате ви можете додержати свого слова. Ми вже переконалися в цьому недавно.
Це були майже останні відомості, які ми мали про трьох піратів. Тільки ще раз почули ми далекий постріл з рушниці і вирішили, що пірати полюють. На нараді ухвалили залишити їх на острові. Бен Ганн страшенно зрадів такому рішенню. Грей також його схвалив. Ми залишили для них добрі запаси пороху й куль, багато солоної козлятини, трохи ліків і ще деякі потрібні речі: інструмент, одяг, полотно, сажнів два каната і, з наполягання лікаря, чимало тютюну.
Більше нам нічого було робити на острові. Корабель був завантажений і золотом, і прісною водою, і солониною на випадок довгої подорожі або якоїсь катастрофи. Нарешті одного чудового ранку ми знялися з якоря і вийшли з Північної бухти під тим самим прапором, що його капітан колись підняв над блокгаузом і під яким ми оборонялись від піратів.
Троє бунтівників, очевидно, стежили за нами значно уважніше, ніж ми гадали. Коли ми виходили з протоки і підпливли до Південного мису, то побачили всіх трьох: вони стояли навколішках на піску і благаюче простягали до нас руки. Нам тяжко було кидати їх на безлюдному острові, але іншого виходу ми не мали. Хто його знає, чи не збунтуються вони знову, якщо ми візьмемо їх на корабель. Та й жорстоко везти людей, яких там чекає шибениця. Лікар крикнув їм, де сховані припаси. Але вони все ще благали нас змилуватися і не прирікати їх на смерть у цьому жахливому місці.
Нарешті, побачивши, що корабель не змінює курсу і поволі віддаляється, один з піратів схопився на ноги, хрипло скрикнув, схопив свій мушкет і вистрілив. Куля свиснула над головою Сільвера і пробила грот.
Після цього ми стали обережніші і більше не висовувалися з-за борту. Та незабаром і пірат, і мис зникли з обрію. Опівдні, на мою превелику радість, я побачив, що навіть найвища скеля на Острові Скарбів зникла в синьому колі моря.
Нас було так мало, що працювати довелося не покладаючи рук. Тільки капітан лежав на матраці біли корми і віддавав накази. Хоч він і одужав, але все ж потребував спокою. Ми тримали курс до найближчого порту в Іспанській Америці, бо не могли рискувати пливти до Англії без достатнього числа матросів. Нас і так уже добре погойдало в морі, і всі ми надто втомилися, поки досягли берегів Америки.
Сонце вже сідало, коли ми кинули якір в мальовничій закритій гавані. Нашу шхуну негайно оточили човни з неграми, мексиканськими індійцями і метисами, які продавали фрукти та овочі і були готові щохвилини пірнати за кинутими у воду монетами. Вигляд такої безлячі веселих облич (особливо негритянських), смак тропічних фруктів і, головне, вогники, що почали спалахувати в місті, — все це було таке захоплююче, таке несхоже на похмурий, залитий кров'ю Острів Скарбів! Лікар і сквайр взяли мене з собою, і ми поїхали на берег, щоб провести там вечір. У місті ми познайомилися з капітаном англійського військового корабля, поїхали до нього на судно і так засиділися в гостях, що тільки на світанку повернулися на «Іспаньйолу».
Бен Ганн зустрів нас на палубі, тільки-но ми зійшли на корабель, він з дивовижними гримасами почав розповідати нам, що Сільвер зник. Ганн сам допоміг йому втекти в човні кілька годин тому. Тепер він переконував нас, що зробив це, бажаючи врятувати нам життя, яке, мовляв, було під загрозою, поки «цей одноногий диявол залишався на борту». Та це ще не все. Корабельний кухар утік не з порожніми руками. Він нишком проломив переборку в трюмі і забрав один мішечок з монетами вартістю, мабуть, у три чи чотири сотні гіней, щоб підтримати себе в дальших блуканнях. Мабуть, ми всі були дуже задоволені, що так дешево позбулися його.
Не бажаючи бути багатослівним, скажу тільки, що ми взяли на корабель кілька нових матросів і благополучно повернулися додому. «Іспаньйола» прибула в Брістоль саме тоді, коли містер Блендлі збирався вже посилати за нами другий корабель.