Лише Дік не випускав із рук Біблію і лякливо озирався. Але йому вже ніхто не співчував. Сільвер почав знущатися з його забобонності.
— Адже я тобі казав, що Біблію свою ти зіпсував. Невже ти надієшся, що привид злякається Біблії, яка навіть для присяги не годиться? Марні сподівання! — Він призупинився і ляснув пальцями перед самим носом Діка.
Та на Діка вже нічого не справляло враження. Скоро я зрозумів, що він дуже хворий. Спека, втома і страх прискорили лихоманку, яку напророчив йому доктор Лівсі.
На вершині було порівняно мало дерев, тож іти стало набагато легше. Тепер ми спускалися вниз, тому що, як я вже казав, плоскогір'я трохи клонилося до заходу. Сосни — високі та низькі — росли рідко. Навіть серед заростей мускатного горіха і азалій попадалися розлогі, щедро освітлені сонцем галявини. Ідучи на північний захід, ми наближалися до схилу Підзорної Труби. Внизу під нами виднівся широкий західний лиман, де не так давно хвилі бавилися моїм човником.
Перше високе дерево, до якого ми підійшли, керовані стрілкою компасу, виявилося непідходящим. Так само і друге. Третє вивищувалося над заростями майже на двісті футів. Це був Гулівер рослинного світу з червоним широченним стовбуром. Декілька людей було потрібно, щоб обхопити його. Під його тінню міг би марширувати цілий взвод. Із моря цю сосну було видно здалеку, і зі східного боку острова і з західного, її можна було помітити на карті як морехідний знак.
Та моїх супутників вражала не висота сосни, а те, що під нею закопані сімсот тисяч фунтів стерлінгів. Думка про гроші миттю перемогла їхній страх. Очі піратів засвітилися, крок став швидшим і впевненішим.
їхні думки займало лише одне — багатство, яке чекає на них і забезпечить кожному з них безтурботне, розкішне, марнотратне життя.
Сільвер, підскакуючи, шкандибав на своїй милиці. Ніздрі його роздувалися. Він лаявся як скажений, коли мухи сідали на його розпашіле спітніле обличчя. Він люто смикав за мотузку, поглядаючи на мене зі смертельною ненавистю. Він навіть перестав приховувати від мене свої підлі думки. Я міг читати їх як з відкритої книги. Побачивши перед собою таке омріяне упродовж довгих років золото, він забув про все на світі: і про свої обіцянки, і про перестороги доктора. Я навіть не сумнівався, що він замислив захопити скарби, потім уночі відшукати «Іспаньйолу», перерізати всіх нас і відчалити в океан, як було задумано з самого початку.
Збентежений цими правдоподібними думками, я відставав від піратів і часто спотикався об каміння. Тоді Сільвер рвучко сіпав за мотузку і обпікав мене злісним поглядом. Дік плентався позаду. Він поперемінно то молився, то лаявся собі під носа. Лихоманка прогресувала. Від цього мені ставало ще гірше. На додачу мене переслідували думки про той випадок, який колись трапився у цих місцях. Уява малювала образ пірата з посинілим обличчям, який помер у Савані, горланячи пісню і вимагаючи рому. Тут він один убив шістьох. Ця тиха діброва здригалася колись від передсмертних волань. Мені здавалося, що крики, волання і стогін тих бідолах я чую зараз.
Від сумних думок мене відволік той факт, що ми вийшли із заростей.
— За мною, друзі! — гукнув Меррі.
І ті, що були попереду, почали бігти.
Раптом, не пробігши й десяти ярдів, вони зупинилися і здійняли галас. Сільвер скакав на своїй деревині, мов скажений. За мить ми обидва також зупинилися.
Перед нами була велика яма, вирита вже, вочевидь, давно, бо краї її пообвалювалися, а на дні виросла трава. З неї стирчав держак заступа і декілька уламків від ящиків. На одному з них розпеченим залізом було випечено напис «Морж» — назва корабля Флінта.
Певне було одне: хтось раніше за нас відшукав і захопив скарби — усі сімсот тисяч фунтів стерлінгів.
Розділ 33
Падіння ватажка
Здається, це було найбільше розчарування з тих часів, як зародилося життя на Землі. Усі шестеро стояли, ніби в них улучив грім. Сільвер першим отямився. Він прагнув цих грошей, мабуть, сильніше, ніж усі решта. І тому на мить він розгубився, але лише на одну мить. Він не втратив ясності думки і вже перебудував свої плани відповідно до нових обставин скоріше, ніж інші збагнули, що взагалі трапилося. — Джиме, — шепнув він мені, — ось і маєш «будь напоготові». — І простягнув мені двоствольного пістолета.
Він непомітно став рухатися на північ, доки яма не залишилася між нами і рештою п'ятьма розбійниками. Потім Сільвер глянув на мене і кивнув. Мені здалося, що він хоче сказати: «Легко не буде». Важко було не погодитися. Тепер його погляд знову став теплим. Як можна бути таким дволиким, я не розумів, тому не стримався і прошепотів: