Бомбардування тривало цілу годину, і бомби раз у раз вибухали в лісі. Я пробирався обережно, ховаючись, і повсякчас здавалося, що бомби летять просто на мене. Потім я трохи призвичаївся до тієї стрілянини, але таки не зважувався наблизитися до блокгауза, бо саме навколо нього найчастіше вибухали бомби. Зробивши великий гак на схід, я нарешті вийшов до дерев, що росли близько до води.
Сонце вже сіло, вечірній бриз тріпотів у верхівках дерев і пускав брижі свинцевою поверхнею затоки. Відплив скінчився, і навколо берега протяглися великі піщані обмілини. Повітря після денної спеки здавалося холодним; я відчув, що мерзну у своїй куртці.
«Іспаньйола» стояла на кітві на тому ж місці, але над нею майорів чорний піратський прапор. На борту шхуни блиснув червонуватий вогник, і по острову гучною луною прокотився останній гарматний постріл. Бомбардування припинилося.
Я лежав у кущах і спостерігав за піратами. Кілька людей неподалік від блокгауза трощили сокирами (як потім виявилося) наш нещасний ялик. Біля устя річки палало велике багаття, а між берегом і шхуною безперервно туди-сюди сновигала шлюпка. Матроси, зранку похмурі й невдоволені, тепер дружно веслували й весело перегукувалися. З їхніх голосів я здогадався, що справа не обійшлася без рому.
Нарешті я зважився йти до блокгауза. Я був досить далеко від нього на низькій піщаній косі, що замикала бухту зі сходу й сягала аж до Острова Кістяка. Зіп’явшись на ноги, я побачив неподалік, серед низького чагарнику, високу білу скелю. Напевно, це і є та сама біла скеля, про яку говорив Бен Ґанн, тож, якщо мені знадобиться човен, я знатиму, де його знайти.
Я пішов крізь зарості й наблизився до частоколу з боку берега. Не треба казати – друзі зустріли мене з великою радістю. Розповівши їм про свої пригоди, я став оглядати блокгауз. Стіни, дах, підлога складалися з необтесаних соснових колод. Настил підлоги в деяких місцях височів на фут чи півтора над землею. Під ґанком біля входу било невелике джерело. Струмочок тік у штучний басейн, зроблений із великого чавунного казана без дна, заритого в пісок «аж по ватерлінію», як висловився капітан.
Будівля була майже порожня: в одному куті стояло грубо зроблене з каміння вогнище із залізними ґратками для вугілля. Усі дерева по схилах пагорба, оточеного частоколом, раніше порубали на будівлю. Якщо судити з кількості пнів, тут колись ріс цілий гай. У багатьох місцях, мабуть, через часті зливи, піщаний ґрунт обсипався й просів. Тільки біля джерела, що стікало вниз, росли густі мохи й папороть, і зеленів низькорослий повзучий чагарник.
Неподалік від частоколу (що сильно заважало захисту) починався густий і високий ліс із сосен, а ближче до моря – ліс із сосен і вічнозелених дубів.
Холодний вечірній вітер, про який я вже згадував, задував у всі щілини блокгауза, встеляючи дрібним піском підлогу. Пісок засипав нам очі, хрумтів на зубах, потрапляв у нашу вечерю й вихорився біля джерела, від чого вода в казані закипала, як юшка. Діра в даху заміняла нам димохід, але дим здебільшого клубочився по будинку, спричиняючи кашель і сльозотечу. На додачу наш новий товариш Ґрей, що дістав удар ножем по обличчю, коли тікав від піратів до нас, сидів із забинтованою головою, а біля стіни лежало накрите прапором досі не поховане тіло бідолахи Тома Редрута.
Коли б ми сиділи склавши руки, то, напевно, вже занепали б духом, але капітан Смоллетт не гаяв часу. Він скликав нас і розділив на дві варти: в одну потрапили лікар, Ґрей і я, у другу – сквайр, Гантер і Джойс. Попри втому, двоє пішли в ліс по дрова, а ще двоє копали могилу для Редрута. Лікар взявся куховарити; я стояв на чатах біля входу, а капітан ходив між нами, підбадьорюючи і допомагаючи, якщо було потрібно. Час від часу лікар підходив до дверей подихати повітрям і дати перепочинок почервонілим від чаду очам. Тоді він перекидався зі мною двома-трьома слівцями.
– Ну й молодчина наш Смоллетт! – сказав він мені якось. – Він навіть кращий за мене. А якщо вже я сам так кажу, це не абищо, Джиме!
Іншим разом він помовчав, потім, схиливши голову набік, глянув на мене й запитав:
– А чи надійна людина цей Бен Ґанн?
– Не знаю, сер, – відповів я, – мені здається, що він несповна розуму.
– Людина, що три роки гризла нігті на незаселеному острові, не буде на вигляд такою ж нормальною, як я або ти, Джиме. Це суперечить законам природи. Ти говорив, що йому страшенно кортіло поїсти сиру?
– Так, сер, сиру.
– От і гарно, Джиме. Ось що таке бути ласуном. Ти, напевно, бачив мою табакерку, але жодного разу не бачив, щоб я нюхав із неї. Чи не так? Це тому, що в табакерці в мене лежить шматок пармезану – прекрасного італійського сиру. От його ми й дамо Бенові Ґанну.