– Чудово, – промовив він, – штурман Біллі може називати себе капітаном, це справи не міняє. У нього шрам на щоці, а ще він дуже приязний, особливо, коли перехилить чарчину. Отакий він, штурман Біллі. Ну гаразд, визнаймо, що у вашого капітана є шрам на одній щоці, скажімо, якщо ваша ласка, на правій. Чи не так? Моя правда. Отже, штурман Біллі перебуває в цьому будинку?
Я відповів, що капітан пішов прогулятися.
– А куди він пішов, друже? Якою дорогою?
Коли я вказав на берег і розповів, якою дорогою і коли повернеться капітан, а також відповів ще на кілька питань, незнайомець вигукнув:
– Чудово, штурмана Біллі мій візит потішить не менше за питво!
Утім, вираз на його обличчі при тих словах був аж ніяк не приязним, і я мав підстави вважати, що незнайомець помилявся, навіть якщо уявити, ніби він казав те саме, що думав. Але я вирішив, що це мене не обходить, та й не знав власне, як тут правильно вчинити.
Незнайомець уважно стежив за входом і час від часу визирав із кутка, наче кішка, що підстерігає мишу. Я хотів було вийти на дорогу, але він одразу ж покликав мене назад. Я збирався було не послухати, але він так розлютився і загорлав на мене, що я, злякавшись, відскочив назад. А тільки-но я повернувся, він знову заговорив зі мною як раніше – не то улесливо, не то з презирством, поплескав мене по плечу і сказав, що я йому сподобався.
– У мене є син, схожий на тебе, наче викапаний. Він – моя радість і гордість. Але найголовніше для юнаків – дисципліна, друже, дисципліна. От якби тобі випало поплавати з Біллі, мені не довелось би гукати тебе двічі. Біллі ніколи не повторював двічі, та й інші, хто з ним плавав… а ось, мабуть, і сам старий штурман Біллі, з підзорною трубою під пахвою. Ходімо до кімнати, друже, сховаємося за дверима, щоб зробити йому сюрприз. Ото старий зрадіє…
Ми повернулися до їдальні, і незнайомець сховався разом зі мною в кутку за розчахнутими дверима. Я трохи ніяковів і добряче настрахався, а до того ж незнайомець, як я помітив, теж, вочевидь, перелякався. Він хапався за держак кортика, висмикуючи лезо з піхов. Увесь час, поки ми стояли за дверима, він судомно ковтав слину, ніби в нього щось застрягло в горлянці. Нарешті до кімнати ввалився капітан і, грюкнувши дверима, не роздивляючись навсібіч, рушив до столу, де було приготовано для нього сніданок.
– Біллі! – озвався до нього незнайомець, намагаючись, як мені здалося, надати своєму голосу більше сміливості та рішучості.
Капітан швидко обернувся й опинився ніс у ніс з нами. З його обличчя миттю злетіла коричнева засмага, навіть ніс набув синюватого відтінку. Він скидався на людину, що побачила перед собою примару або самого диявола, або щось ще страшніше, якщо на світі існує ще щось страшніше. Бігме, тієї хвилини мені навіть стало шкода його, так він одразу постарів і змарнів.
– Йди-но сюди, Біллі! – гукав далі незнайомець. – Невже ти не впізнав мене? Не пригадуєш свого старого товариша?
Із грудей капітана вирвався глибокий зойк.
– Чорний Пес! – прохрипів він.
– Звісно, а хто ж іще? – відповів незнайомець, напевне, реакція капітана додала йому впевненості. – Чорний Пес прийшов провідати свого старого штурмана до готелю «Адмірал Бенбов». Ех, Біллі, Біллі, скільки води спливло відтоді, як я позбувся своїх двох кігтів! – І після цих слів він показав понівечену руку.
– Отже, тобі вдалося натрапити на слід і відшукати мене, – пробурчав капітан. – Ну добре! Ось я перед тобою! Кажи, чого прийшов і що тобі потрібно.
– Впізнаю тебе, Біллі! – відповів Чорний Пес. – Утім, твоя правда. Я хочу, щоб цей хлопчина подав мені склянку рому. Ми сядемо, якщо твоя ласка, тут і поговоримо щиро й по-приятельськи, як двоє давніх товаришів.
Коли я приніс ром, вони вже сиділи один навпроти одного за столом, накритим для капітана. Чорний Пес сидів ближче до дверей, трохи боком, щоб, як мені здалося, було зручніше спостерігати за своїм давнім товаришем і в разі чого чкурнути. Він наказав мені йти геть і лишив двері відчиненими навстіж.
– Щоб ніхто не підглядав у замкову шпарину, – пояснив він мені.
Я залишив їх удвох і повернувся до стійки.
Досить довгий час, попри всі мої зусилля, я нічого не міг розчути. Спершу вони розмовляли пошепки, потім розмова зробилася гучнішою й до мене долинали окремі слова, здебільшого капітанова лайка.
– Ні, ні й ні! І годі говорити про це! – заволав він. І потім ще: – Коли вже справа дійде до зашморгу, то нехай у ньому теліпаються усі, кажу я.