— Я давно вас помітив. Бо у вас таке засмучене обличчя. Я б не подумав, що ви вмієте так сміятися.
— А хіба в церкві хто-небудь веселиться? — заперечила А.— Ви згадали про гаманець, і я почервоніла, бо подумала, що ви тепер знаєте моє фінансове становище.
— Було б чого соромитися! А хіба краще забувати гаманець удома? Крім того, я не рахував ваших грошей, а позичив сто ієн.
Вона кивнула — повірила його словам. У її гаманці було мало грошей. Якщо менша сестра могла виканючити будь-яку суму, то їй видавали щомісяця дещицю й веліли не тринькати. Так повелося здавна, відколи батько вдруге оженився, а вона почала ходити в середню школу. Та й тепер, коли вона закінчила середню школу вищого ступеня[36] і вивчала домоведення як дівчина на виданні, їй жодної ієни не надбавили. Мачуха пояснювала це тим, що, мовляв, готує їй посаг. Але А. не дуже вірила, що про неї подбають так само, як про меншу дочку, теж уже дорослу дівчину. Батька не обходила така несправедливість, бо в сім'ї порядкувала мачуха.
Своє випадкове знайомство з цим хлопцем А. вважала мало не відступництвом від строгих домашніх приписів. Згадуючи про це, вона відчувала, як у грудях калатає серце і водночас кортить сміятися.
— Коли наступної неділі ви не прийшли, я подумала, що, може, ви мене ошукали,— сказала вона приязно, цілком по-сімейному.
— Обшукав? — перепитав К. й почухав потилицю.— Обман — це щось страшенно ганебне.
— Пробачте. Не тої сотні ієн мені було жаль, а того, що ви не з’явилися.
— Того дня мені випало денне чергування, а тому не міг прийти.
— І ще я подумала: добре, якщо К.—сан живе недалеко, а якщо ні, то як він проїхав у електричці без грошей?
— Значить, ви переживали за мене?
— Авжеж. Яка я недогадлива! Могла б позичити вам трохи більше грошей.
— Я маю місячний квиток. А живу на квартирі далеко звідси. Якби жив близько, частіше б з вами зустрічався.
— То ви спеціально приїжджаєте сюди електричкою?
— Ага. А що одинаку робити в неділю? З нудьги можна вмерти.
— А де працюєте?
— У невеликій торговій фірмі.
— По вас видно, що ви не здатні на обман,— сказала вона й раптом засміялася.
Разом з нею захихотів і К. і, не спускаючи з А. захопленого погляду, прошепотів:
— І ви не схожі на засмучену паству…
— Звичайно. Я ж ніколи не занепадаю духом.
— …І на тих, що ревно моляться…
— А чого я маю молитися? Я ж не християнка. Просто так туди ходжу.
— Я так само. З нудьги.
„Досить чесна людина”,— подумала вона про хлопця.
— А в церкві вам не нудно?
— Ні. Бо я можу зустріти таких людей, як ви.
— Жартуєте.
— Ні, правду кажу.
— Вперше таке чую,— призналась вона і, щоб приховати своє збентеження, захихикала.
Над каналом війнув вітерець і загойдав вербовим гіллям. Каламутна вода, здавалось, застигла. Спереду показалося перехрестя з трамвайною лінією. На ньому вони зупинились і К. запропонував:
— Може, заглянемо в закусочну і скуштуємо сіруко[37]?
Якийсь час А. вагалася. Ще ніколи вона не виходила в місто без певної мети, а після церковної відправи на обід поверталася додому. Та за невеличке запізнення її не повинні сварити. Зрештою, хіба вона така маленька?
— А де вона?
— Он там. Маленька, але затишна. А хіба ви її не знаєте?
— Ні. Я тут рідко буваю. А крім того, ходити самій по таких закладах не годиться.
— Чому?
— Батьки так звеліли.
— Бережуть вас, як зіницю ока?
— Та ні. Але ви не допитуйтесь…
Її обличчя спохмурніло. Нахилившись, К. заглянув їй в очі.
— То йдемо? Це не забере у вас багато часу. Там так смачно готують.
А. кивнула.
— Сьогодні в мене гаманець повнісінький,— всміхнувся хлопець, а тоді додав: — Вистачило б не лише на юшку.
Закусочна була маленька, з двома круглими столами та невеличким столиком у боковій вітальні з підлогою, встеленою рисовими татамі. К. енергійно відчинив двері: гостей не було, тільки дівчина-офіціантка.
— Ще рано? — спитав К.
— Можете хвилину почекати?
— Гаразд,— весело погодився К. і запросив А. до вітальні.
Поки готувалися для них дзоні[38] та сіруко, А. зненацька зізналася:
— Не знаю, як вам і дякувати. Правду кажучи, у мене сьогодні день народження.
— Та невже? Значить, вам треба вертатися додому?
— Байдуже. Крім того…
А. запнулась, а К., хитро примруживши очі, знову спитав:
36
Загальна освіта в Японії включає початкову школу (4 роки), середню школу (4 роки) і середню школу вищого ступеня (4 роки).