Ряд крамниць на правому боці змінився кам'яним муром, за яким у затінку дерев показалася головна будівля храму. Мощена бруківкою дорога на його території пролягала повз рундуки, над якими плив неприємний запах ацетиленових світильників, а по ній снували юрби людей, невідомо звідки прибулих.
— Ось тут! — широко розкривши очі, радісно закричав хлопчина.
Канае зупинився й відчув навіть у людському натовпі прохолодний вітерець. Витираючи піт хустинкою, він відпустив Ген-тяна, і той потяг за собою Аяко повз ятки з пухкими тістечками, бенгальськими вогнями, целулоїдними іграшками, з карликовими деревами в горщиках, старими журналами, галантереєю, бананами, аж поки не застиг перед крамничкою золотих рибок. З її піддашшя звисав дзвоник і срібно видзвонював на вітрі.
— Ген-тян, хочеш золотих рибок? — запитав Канае, наздогнавши його.
— Хочу. А купите?
— Та хіба Ген-тян їх зловить?
— Я спробую!
— Ген-тян, ти ж обіцяв бабусі, що не будеш канючити!
Хлопчина дивився розгублено то на Аяко, то на Канае.
— Дядю, то що, не можна?
— Та вже куплю. Спробуй-но впіймати.
Ген-тян аж скрикнув на радощах, а тоді взяв з рук продавця невеличкий сачок і присів навпочіпки перед широкою плоскою вазою.
— Сома-сан, ви м'якотілі, правда?
— Жаль хлопця, треба щось купити йому, а то сумуватиме. Тим більше, що це не ласощі. А ви, Аяко-сан, не спіймали б золотої рибки?
— Я теж дуже любила храмове свято. У дитинстві марила ним. Бувало, прошу батька: ходімо та ходімо. І про пухке, як вата, тістечко не можу забути. Здавалося, наче їм якісь заморські делікатеси.
— І часто батько дозволяв вам ласувати такими негігієнічними продуктами?
— Навпаки, як лікар він був категорично проти цього. Та мені служниця нишком купувала, бо сама, видно, любила їх.
— А в мене на Батьківщині не відкривають стільки рундуків на храмове свято. І з їстівного продають тільки смажену кукурудзу та цубу[45].
— Що це таке?
— Цубу? Молюск. Він трохи відрізняється від того, який зустрічається в центральній Японії, і смажать його в соєвому соусі з цукром на деревному вугіллі. Коли б ви знали, яка це смакота! Це сезонна страва, й готуватимуть її через місяць, наприкінці серпня, коли на Хоккайдо прийде осінь.
Канае вже збирався спитати: „Так що, поїдете зі мною туди?” — як хлопчина перебив його думки словами:
— Дядю, в мене не виходить.
— Скільки впіймав?
— Дві.
Канае глянув у банку — в ній плавало дві маленькі недолугі рибки.
— Ще одну на додачу,— попросив Канае.
Продавець виловив ще одну рибку й передав її в сачку Ген-тянові, а Канае розплатився.
— Ген-тян, хто понесе: я чи ти?
— Я.
— Тільки міцно держи банку, бо як перекинеш її, рибки помруть.
— Зрозуміло. А ви, дядечку, тримайте Ая-тян за руку, не загубилася.
Територія храму кишіла людьми, що теж прийшли сюди подихати вечірньою прохолодою. Канае тільки посміхнувся, а Аяко зніяковіло дорікнула:
— Ген-тян, що ти говориш?
— Ти ж така неуважна.
Хлопець мав серйозний вигляд, ніщо не показувало, що він насміхається зі старших. Канае послухався його поради — одну руку простягнув Аяко, а другою обхопив Ген-тяна за плечі.
— Ну от, Ая-тян уже не загубиться, а ти, Ген-тян, будь обережний з банкою!
Проходячи між людьми повз рундуки, Аяко сором'язливо прикривала віялом праву руку, яку тримав Канае, але ніхто, крім, може, нього, не звертав уваги на таку дрібницю.
— Літо на Хоккайдо коротке,— пояснював Канае.— Можна сказати, швидкоплинне. Зима довга, та коли нарешті приходить весна, за нею відразу настає літо. А як тільки повіє осінній вітер, до зимової пори вже недалеко. Найкращий сезон для подорожі на Хоккайдо — літо. Прохолодне
повітря, блакитне небо й зелені трави, краєвиди не такі строкаті, як у центральній Японії. Коли їдеш поїздом, за вікном тягнеться пейзаж однакового, але не обридливого колориту. Людину охоплюють тоді благородні почуття.
— Ви завжди подорожуєте влітку?
— Торік я не зміг узяти відпустки й просидів літо в Токіо. А от у студентські роки я часто пускався в мандри, а тому з радістю послужив би вам провідником. За один тиждень я показав би вам чудові місця.
Аяко злегка кивнула й замахала віялом. „Є ще надія”,— захоплено подумав Канае, але в ту ж мить з ледь помітною усмішкою на устах вона заперечила:
— Нічого з цього не вийде. Ви забули найголовніше.
— Що саме?
— Гроші. В мене їх немає. Тож поїхати у таку далечінь я не зможу.
Канае спочатку здивувався, але потім уявилось йому зовсім інакше, ніж досі її теперішнє становище. Хоч його й не покидало перше враження про неї як про панночку з порядної сім'ї, з її власних уст наприкінці квітня він довідався, що вона втекла з батьківського дому й живе на утриманні Мотоко Моегі. Інших подробиць про неї він не знав, бо вона застерігала, щоб не докопувався до її минулого.
— Аби на дорогу вистачило, а там щось придумаємо. Навіть якщо візьмемо каюту другого класу на лінії Аоморі-Хакодате, то нам досить буде п'яти тисяч ієн для поїздки в обидва боки.
— Сумніваюсь. Треба буде більше.