— Може, трохи поговоримо? — запропонував Р.
М. раптом охопило дивне почуття: ніби поряд з нею іде покійний С.
— Та можна. А куди підемо?
— Я ще не вечеряв. Чи не підтримаєте мені компанію?
— Дивно, що ви мене запрошуєте.
Вони йшли пліч-о-пліч, тому М. не бачила його обличчя. Р. прискорив ходу. Ресторанчик з паперовим ліхтарем над дверима був на диво просторий. Збоку, на підвищенні, встеленому татамі, столики були відгороджені один від одного ширмами. Р. швидко роззувся.
— Ви частенько тут буваєте?
— Зрідка. Тут смачно готують дрібну рибу. Як гід я приводжу сюди туристів, близьких мені духом. Вони дивуються і здебільшого лишаються задоволеними.
— А як останнім часом? Їх стало менше, відколи почалася війна в Кореї?
— Роботи й зараз вистачає. Бо без гіда туристи не можуть ступити й кроку. В готелях мене цінують і завжди доручають своїх гостей.
— Мабуть, невеселе це заняття?
— Авжеж, треба вміти заговорювати зуби туристові, іноді водиш його по місту, розповідаєш, аж язик болить, а він — ні пари з уст, та як поїдеш з ним на острів Міядзіму, не втримається й вигукне: „Wonderful[48]” Що не кажіть, а є сенс показувати американцям Хіросіму, бо все-таки краще раз побачити, ніж сто разів почути. Досить уже того, що ти йому на місці розкажеш, як воно було.
— Оце так ви вбиваєте двох зайців одним пострілом?
Р. збентежився і, ледь-ледь усміхаючись, запитав:
— Ви нападаєте на мене так само, як С.?
— Та що ви! Я про це й не думала.
— С. звинувачував мене в тому, що я накидаю іноземцям ідею миру, як настирливий торговець бананами. Та хіба має значення, яким чином його досягти? Мир — це мир. Ми дорого за нього заплатили.
М. кивнула. Р. налив собі саке й повільно випив. У кількох місцях ресторану вентилятори розганяли теплувате повітря, гостей було не дуже багато. М. не тяглася до чарки, а лише старанно орудувала паличками до їжі.
— Р.—сан, як це так сталося, що ви, противник спеціального випуску журналу, написали до нього замітку?
— Я мусив написати. Бо це наш спільний орган.
— Ваша стаття якась наче похмура. Навіть заголовок моторошнуватий. „Раптове й повільне самогубство”.
— Чому? Хіба ми всі не йдемо дорогою повільного самогубства? І в цьому факті є певний сенс. А смерть С. — це вияв пораженства.
— Р.—сан, ви завжди говорите про якийсь сенс. Хіба це так важливо?
— А ви іншої думки?
— Я вас не розумію. Мені здається, що, переживши вибух атомної бомби, ми не зможемо найти ні в чому сенсу. Звісно, цілком природною є вимога заборонити водневу зброю, але чи маємо ми право її виставляти? Я проти використання водневої бомби, а ставлення до неї когось іншого — це справа його власного сумління. Ми ж не зуміємо залізти йому в душу.
— Ми, жителі Хіросіми, проти атомної зброї і саме тому можемо вимагати від інших таких же дій. Вимагати заборони водневої бомби — наш обов'язок.
— Ми відчули на собі все страхіття її застосування, та, здається, не в наших силах передати його тим, хто цього не пережив. Бо ніяке оглядання Торгової палати чи лікарень не може замінити смерті, яка випала нам.
— Отже, ви, М.—сан, не бачите виходу?
— Я тільки кажу, що не бачу користі від руху за мир. Це не означає, що я проти нього. Просто після смерті С. така діяльність здається мені марною.
Р. трохи помовчав, а тоді тихо спитав:
— А ви любили С.?
— Не знаю. Може, й любила.
— Неясно,— сказав Р. і хихикнув.
— Може, й мені трохи випити?
— Що, передумали?
Насупившись, М. піднесла чарку до рота і сказала:
— З вами я вперше отак п'ю.
— Та начебто. Ти менше журися й частіше пий.
— А ви, Р.—сан, заглядаєте в чарку, щоб розвіятися?
— Ні, я не п'яничка. Я так сказав, бо подумав, що тобі не слід занепадати духом через С.
— С.—сан тут ні до чого. В мене немає ясної мети, як у вас, я живу тільки сьогоднішнім днем. Повільне самогубство — саме таким можна назвати моє життя. Я не вірила в позитивне значення „Сатурнійця”, а тому не дописувала до нього. Взагалі, я не розумію, чого ви мене залучили до цієї групи?
— Чого? Мабуть, тому, що любив,— сказав Р. так, ніби обмовився, і тут же, посміхаючись, виправився: — Пробач, я пожартував.
— І все-таки я не сподівалася, що ви такий слабодух. Ви напоїли мене, щоб залицятися?
Зніяковілий Р. витер обличчя хусточкою. М. не сподівалася від себе такої черствості. Невже причиною була злість на нерозсудливий вчинок С., що засіла глибоко в серці? Але цей гнітючий настрій тривав недовго.
— Вибачте, я сказав дурницю.
Р. квапливо підніс до рота чарку. Очі опустив униз — так, ніби вагався, а тоді сказав те, чого М. і сподівалася:
— Я запросив тебе на засідання тому, що захотів згадати про С. наодинці з тобою — так мене приголомшила його передчасна смерть. Ти нічого не написала в спеціальний номер, присвячений його пам'яті, але я подумав, що тобі є що сказати. Ти живеш на квартирі, й тобі нема з ким поділитися спогадами про С., а це шкідливо для здоров'я.